Спілкування з Богом наповнює людину вічною, непохитною радістю, яку не можна затулити нічим: жодним болем, жодними стражданнями, жодними катаклізмами. Вона не від чого не залежить. На наше зовнішнє життя впливають всякі обставини: ось ми зайву кофтину не надягнули, стоїмо на зупинці – і нам холодно, нам недобре, сумно, ми лаємо автобус, який затримується. Зовнішні обставини бентежать нашу душу, ми страждаємо. А людина, яка наповнена благодаттю Святого Духа, не зазнає шкоди від зовнішніх труднощів. В історії Церкви навіть був такий випадок: одного християнина посадили в крижаний карцер і забули, так що він на двадцяти-тридцятиградусному морозі пробув четверо діб. Загалом він мав померти годин через п’ятнадцять, але, коли за ним прийшли, він був живий і молився Богові, так що з нього крапав піт. Він так глибоко углибився в молитву, що Господь обкутав його сяйвом Своєї слави і зберіг від холоду у Своєму благодатному теплі.

І Господь від нас бажає, щоб ми жили саме таким життям, бо, якщо ми життя Божественне пізнаємо тут, на землі, воно в усій повноті відкриється і там, на небесах, куди наша душа незабаром піде. Якщо ми не пізнали слави Божої, якщо ми не з’єдналися з Богом, не побачили Його тут, живучи на землі, то там, на тому світі, в іншому, вічному житті ми будемо обкрадені. Тому кожна мить, присвячена марноті, – ця мить втрачена. Господь каже: перша заповідь, вища за решту інших – полюби Господа Бога Твого усім серцем твоїм, усією силою твоєю, усією думкою твоєю. Людина – істота дуже висока, і тому прагнення в неї теж має бути високим.

Думки про навколишнє