Вхід Господній в Єрусалим (Мк. 11:1-10)
Святитель Іоанн Златоуст, пояснюючи значення події Входу Господнього в Єрусалим, як воно викладене у євангеліста Матфея (Мф. 21:1-10), каже, що під’яремна ослиця, яку разом з ослятом привели учні до свого Господа, символічно означала народ юдейський. Господь не захотів сісти на неї, даючи тим зрозуміти, що обраний народ відкинутий за своє невірство, що забрано від нього Царство Боже і віддане народу, що приносить плоди його (Мф. 21:43).
Молоде осля, на якого ніхто не сідав, означає, за його словами, усі ті нові, маловідомі в старозавітній історії язичницькі народи, які склали на перших порах молоду Церкву Христову і прийняли легке ярмо Євангелія. Одяг, яким покрили апостоли осля, означав Його вчення.
Таким чином, уся подія відмічала корінний перелом у плані Божого задуму стосовно спасіння людського, коли те виняткове, керівне значення, яке мав народ Ізраїльський у Старому Завіті, перейшло від нього до інших народів. Сідаючи на осля, Господь показав, що Він приймає ці народи під Своє водійство.
Таке тлумачення події, дане святим Златоустом. Але залишаючи осторонь символіку події, слід сказати, що в простому своєму історичному сенсі воно має велике значення. Це вища точка слави, до якої піднялося життя Спасителя, щоб відразу ж після цього закінчитися кривавою розв’язкою. Ніколи ще зірка земної величі скромного Галилейського Пророка не сяяла так яскраво! Ніколи ще Його ім’я не вимовлялося з таким захватом і надією тисячами вуст. Ніколи ще не оточував Його такий численний натовп, готовий схилитися перед Ним і йти за першим Його закликом, куди Він поведе… «Єрусалим, все місто заворушилось» (Мф. 21:10).
Господь не ухиляється цього разу від слави і від бурхливих виразів захвату і поваги. Звісно, Він уникав шуму і людського говору і ніколи не шукав почестей і преклоніння народу, оскільки це було абсолютно не потрібно для Його справи. Але цього разу Він не зупиняє тріумфуючих вигуків і, коли оскаженілі фарисеї вимагають від Нього, щоб Він заборонив учням прославлення, Господь відповідає: «Я вам кажу, що коли вони замовкнуть, то каміння заголосить» (Лк. 19:40).
Зрозуміло, що в Нього є якась Своя особлива мета, чому Він допускає цей тріумфальний хід, і в цьому не можна бачити лише випадковий прояв народного почуття, що накопичилося і рвалося назовні.
Ми можемо здогадуватися про цю мету за тими словами Спасителя, які в цей момент були звернені Ним до Єрусалиму і які збережені у євангеліста Луки: «І коли, наблизившись, побачив місто, то заплакав над ним і сказав: о, коли б зрозуміло ти хоч у цей твій день, що потрібне для твого миру! Але це сховано нині від очей твоїх. Бо прийдуть на тебе дні, і вороги твої оточать тебе валом, і візьмуть в облогу тебе, і стиснуть тебе звідусіль. І зруйнують тебе, і поб’ють дітей твоїх у тобі, і не залишать у тобі каменя на камені, бо ти не зрозуміло часу відвідин твоїх» (Лк. 19:41-44).
Урочистий Вхід Господній в Єрусалим – це останнє застереження нечестивому місту. Скільки разів Господь проповідував на його вулицях і в його храмі! Скільки разів містяни були свідками надзвичайної сили Його чудес, але жорстокі серця їх не піддалися чарівливості Його привабливих розмов, не схилилися з благоговійним зніяковінням перед Його потугою, не дізналися в Ньому Месію.
Тепер, в’їжджаючи в місто із славою, оточений тріумфуючим натовпом, Господь знову хоче привернути до Себе увагу його мешканців, прояснити їх очі, які, бачачи, не бачили, нагадати їм відоме пророцтво пророка Захарії: «Радій від радости, дочко Сиону, торжествуй, дочко Єрусалима: ось Цар твій гряде до тебе, праведний, Який спасає, лагідний, Який сидить на ослиці і на молодому ослі, сині під’яремної» (Зах.9:9).
На жаль! Усе було марним! І цього разу Єрусалим не впізнав часу відвідин своїх, не дізнався, що служило для миру його!
Не лагідніли жорстокосерді серця, і мешканці Єрусалиму перші взяли участь у найжахливішому злочині, колись скоєному в історії світу, – у розп’ятті Господа.
Попередження залишилось незрозумілим і не подіяло, і через певний час виконалося грізне пророцтво Спасителя: місто було зруйноване.
З іншого боку, в урочистому Вході Господньому в Єрусалим є ще одна риса, поза сумнівом не випадкова, що вказує на особливу мету цієї події.
Господь вступає в місто, оточене незліченним натовпом, серед радісних криків і загального ентузіазму. Дорогу перед Ним устилають одягом, під ноги осла кидають пальмові гілки. З усіх боків лунають вигуки радості і захвату: «Осанна! Благословен, Хто гряде в ім’я Господнє!» (Мк. 11:9). Усе це так нагадує тріумфальний хід і в той же час так відрізняється від звичайних тріумфів полководців і великих завойовників.
Коли римський воєначальник повертався після перемоги над ворогом у вічне місто, він їхав зазвичай роззолоченою колісницею, запряженою четвіркою білих коней; над його головою статуя перемоги простягала золотий вінок; навколо гриміла музика полків, що поверталися з ним, а попереду вели натовпи полонених і несли військову здобич.
Як мало схожий був на горду фігуру римського імператора покірливий і лагідний Спаситель верхи на маленькому ослику, що дріботав кам’яними плитами єрусалимської бруківки і дивно дисгармоніював з тим ореолом слави, яким народне тріумфування оточило в цю хвилину Великого Пророка. На ослах, звісно, їздили селяни в місто, на базар, і, ясна річ, навмисно наказав Господь Своїм учням привести Йому віслюка для урочистого в’їзду.
Верхи на ослові, у простому хітоні і плащі, без блискучих військових обладунків, без переможного вінка на голові Спаситель здавався втіленням миру і лагідності. У цій картині не було нічого войовничого, нічого такого, що хоч би віддалено нагадувало військові тріумфи римських полководців. Для кожного неупередженого погляду було абсолютно зрозуміло, що цей Пророк з Галилеї ніколи не буде тим блискучим, могутнім завойовником, яким юдейська уява малювала собі майбутнього Месію.
Поза сумнівом, цю думку і хотів вселити Господь. Його хід був повний слави і величі. Але то був блиск моральної величі, а не земної суєтної пишності. Господь усе життя боровся з цим забобоном, міцно укоріненим у свідомості народу і навіть Його власних учнів, які уявляли Месію не інакше як земним царем на кшталт Соломона чи Давида, але блискучішим і могутнішим. Тепер Він знову дає Своїм послідовникам наочний урок того, що Царство Його не царство зовнішньої пишності, подібне до усіх царств світу цього, але Царство суто духовне, величне своєю внутрішньою красою і святістю.