Основне правило духовного життя
На жаль, натовп і тепер не розуміє цього уроку і, засліплений забобонами національної гордості, готовий і в упокореному Равві з Назарету, що їде верхи на ослику, бачити майбутнього славного царя, не помічаючи усієї невідповідності своїх очікувань з Його зовнішнім виглядом. Юрба вже готова проголосити Його царем і, припускаючи, що нарешті збуваються її давнішні сподівання, як безумна, кричить: «Благословенне Царство отця нашого Давида, що гряде в ім’я Господнє! Осанна у вишніх!» (Мк. 11:10).
Але сумний лик Спасителя, і в очах Його – сльози. Він абсолютно самотній зі Своїми думками. У натовпі Його ніхто не розуміє, Його не розуміють навіть найближчі учні, захоплені загальним ентузіазмом. Усі чекають від Нього, що Він оголосить Себе царем, стане на чолі ізраїльських полків і поведе їх славним шляхом перемог до скидання ненависного римського ярма, до незалежності, до влади. Але Він знає, що марно чекають цього від Нього, що Він не може їм цього дати, що не для того Він прийшов, що це та ж сама спокуса, якою колись на перших порах Його служіння намагався спокусити Його диявол, що якби натовп знав це і не обманювався у своїх марних надіях, він був би помірнішим у прояві своїх захоплень.
Спаситель знає, що мине трохи днів, і цей самий натовп відвернеться від Нього як від обманщика за те, що Він не виправдав його очікувань, і хоча Він нічого не обіцяв і навіть не раз намагався напоумити, доводячи марність людських надій, люди все ж зненавидять Його за своє розчарування, і ті самі люди, які зараз з таким захватом кричать: «Осанна!» – через декілька днів люто волатимуть: «Розіпни Його!»
Ось чому сумне лице Господа Ісуса Христа.
Яка, насправді, різка переміна! Ось вони, ці люди, готові, здається, життя віддати за свого улюбленого Пророка… Їх голоси охрипнули від криків тріумфування, очі горять захватом, тисячі пальмових гілок колишуться в їх руках, піднімаючись і опускаючись, точно ліс у бурю… Це пристрасний, збуджений східний натовп знайшов свого героя!.. Через декілька днів картина різко змінюється: ті самі обличчя, але озлоблені; очі, що горять ненавистю; тисячі рук із стислими кулаками, із загрозою підняті догори; прокляття і богозневага на вустах… А перед ними все той же спокійний, великий у Своїй лагідності Спаситель, у серці Якого і їх захват, і їх ненависть зустрічають тільки скорботу і співчуття.
Натовп непостійний, і багато хто з людей, які без сумніву були колись слухачами і учнями Господніми, із захопленням слухали Його і були готові йти за Ним усюди, зрадили Його і позбулися вінця вічного блаженства. Їм забракло постійності.
У цьому для нас великий урок, особливо для тих, хто розпочав шлях християнського життя. Непостійність, здається, один з наших смертних гріхів. Ми легко захоплюємося усілякою новинкою, із захватом кидаємося на кожну нову справу, особливо якщо вона має відбиток ідейності, але ці захоплення так само скоро зникають, як і з’являються. Перші ж перешкоди охолоджують наш запал, і перед довгим шляхом, на якому проглядається нескінченна низка труднощів, нас опановує смуток. Навіть не намагаючись боротися, ми безнадійно опускаємо руки.
Особливо згубно позначається ця відсутність постійності в духовному житті. Скільки молодих людей загинуло для Христа від браку витримки! Спочатку, коли в сутінках обивательського релігійного невідання перед ними сліпуче засяяло світло євангельської істини, вони не можуть опиратися, бо усвідомленій істині не можна опиратися. Із захопленням віддаються вони новому життю, де усе так радує, так глибоко відчувається і так багато промовляє до серця. У них на перших порах так багато старанності, яка майже завжди переходить у порив до подвижництва.
Звичайні форми служіння Богу, що не вимагають великої напруги, здаються для них надто слабкими і недостатньо швидко ведуть до мети, і вони накладають на себе, зазвичай самовільно, нескінченні правила посту, молитви, уклонів та інші подвиги аскетичного життя. На жаль! Чим більше беруть вони на себе, тим швидше стомлюються, і чим сильніше захоплення першого пориву, тим швидше позначається брак постійності.
Через декілька місяців вони йдуть вже тільки за інерцією, почувають себе якимись розгубленими, неначе результати їх старанності не відповідають їх очікуванням, і холод першого розчарування і нерозумінь вже закрадається в душу. Мало-помалу назріває перший роковий сумнів, чи правильний обраний шлях, і, почуваючи себе у своїй старанності правими, вони намагаються пояснити свою невдачу і незадоволення не невмінням взятися за справу, а об’єктивними причинами, їм починає здаватися, що вони обдурені. Це вже крок до невіри і, йдучи далі цим шляхом, не маючи ні сили, ні уміння боротися з нашіптуваннями спокусника, вони врешті-решт зрікаються шляху духовного життя і різко переходять у стан ворогів Євангелія. І буває для людини останнє гірше за перше невідання.
Можливо, подробиці цього процесу і не завжди однакові, але як би то не було, ця непостійність, це невміння стримати своє нетерпіння і здатність піддаватися швидко духу розчарування і смутку викрадають безліч жертв, особливо серед молоді. Якби можна було містичним поглядом окинути світове поле духовної боротьби, воно з’явилося б перед нами як кладовище, вкрите трупами недозрілих надій і передчасно загиблих захоплень.
А тим часом, постійність до кінця, до смерті, вкрай потрібна. Недостатньо лише встати на християнський шлях, але треба дійти до мети, і якщо християнське життя, за порівнянням апостола Павла, являє біг на іподромі, де усі ми є учасниками змагання, то зрозуміло, що нагороду отримають тільки ті, хто добіжить до фінішу. Атлет, який припиняє біг на півдорозі, сам себе викреслює із списку претендентів на переможний вінець, і як би швидко він не біг першу половину шляху, це не принесе йому жодної користі, це марна праця.
«І праведник, якщо відступить від правди своєї і буде жити неправедно, буде робити всі ті мерзоти, які робить беззаконник, чи буде він живий? усі добрі діла його, які він робив, не пригадаються; за беззаконня своє, яке робить, і за гріхи свої, у яких грішний, він помре» (Єз. 18:24). «Будь вірний до смерти, і дам тобі вінець життя» (Одкр. 2:10) – таке основне правило духовного життя.
<< Вхід Господній в Єрусалим (Мк. 11:1-10)