Пізнання Бога, зрощення людини з Богом, це їхнє обопільне життя в любові – це і є життя вічне, бо воно ніколи не закінчується. Якщо це життя почалося тут, на землі, воно триватиме у вічності. А коли людина любить Бога, їй не так важливо, здорова вона чи хвора, на вулиці дощ падає чи сніг, гуляє вона проспектом чи сидить у в’язниці, – усе це їй не важливо, бо любов, яка наповнює її серце, незмірно вища. Що для неї усі ці ціни, зарплати, вбрання, «хто як до мене ставиться» – для неї це не має великого значення. У неї є тільки одна печаль: як би Бог від неї не відійшов на жодну секунду. На секунду! Вона хоче завжди бути з Богом, бо вона Його любить. І це спілкування двох духів, могутнього Творця, Творця і створеного духу, але створеного за образом Божим, – це і є любов Божа і життя вічне.

Тому коли тіло, закінчивши свій природний шлях розвитку, відмирає, душа, звісно, прямує до Бога і перебуває з Ним вже в новому тілі – для того, щоб повнота спілкування з Богом була нескінченною. Тобто ту радість, яку мали апостоли, не лише з Богом розмовляти, не лише Його слухати, не лише Його бачити, але навіть доторкатися до Нього, як апостол Іоанн каже: Його «торкалися руки наші» (1Ін. 1:1), – цю радість отримає кожен справжній християнин. Бо Христос воскрес у тілі і вознісся в тілі на небеса. І ми теж воскреснемо. «Чекаю воскресіння мертвих і життя майбутнього віку». Ми з Христом Богом залишимося у вічності, якщо збережемо Йому вірність і якщо переможемо в собі все те, що нас від Нього відділяє.

Думки про навколишнє