Учора, 17 квітня, у ватиканському монастирі Mater Ecclesiae відмічали 90-річчя з дня народження Римського Папи Бенедикта XVI, який відрікся від престолу. Ніякої помпезності у святкуванні не було: монастир відвідала делегація з Баварії, а перед цим свого попередника привітав з ювілеєм і Пасхою Папа Франциск.

Те, що ми вже декілька років підряд живемо у світі двох Пап – теж особливість нашої епохи, яку ми, звичайно ж, не усвідомлюємо. Упродовж багатьох віків нічого подібного і уявити собі було неможливо, хіба що боротьбу за престол між Папою і “антипапами”. Але щоб два римські Понтифіки – колишній і діючий – мирно сусідствували у Ватикані і деколи зустрічалися для бесіди – це щось абсолютно незвичайне. Можна, звичайно, сказати, що ця незвичайність продиктована сучасністю – але як це нерідко буває, незвичайні ситуації створюють передусім самі люди. Від Папи Бенедикта ніхто не вимагав зречення від престолу, більше того – ніхто не чекав від нього такого нестандартного ходу. Століттями Папи залишалися на престолі до своєї останньої години – і це здавалося таким же природним, як схід Сонця над Римом.

Папа Бенедикт перервав цю традицію. І в нього були для цього свої міркування, пов’язані з роздумом не про свою власну долю, але про майбутнє церкви. Папа – ще коли був кардиналом Йозефом Ратцінгером – був провідним церковним ідеологом великого понтифіката Іоанна Павла II. Папа-поляк був особою і символом цього правління, реформатором навіть не церкви, а самого буття вірних і їх ставлення до життя. А кардинал Ратцінгер був інтелектуальним мотором змін, передусім церковним. І після відходу свого знаменитого соратника, вже обраний Папою, він понад усе хотів продовжити традиції цього понтифіката.

Проте виявилось, що для справжнього продовження новому Папі – безумовно, видатному богослову і інтелектуалу – бракує ні дивної чарівливості попередника, ні його невгамовної енергії. Власне, позначалася і вікова різниця. Іоанн Павло II був обраний на Ватиканський престол у 58 років, можна сказати – у розквіті сил. А Бенедикт XVI став Папою в 78 років.

Для іншого саме знаходження на престолі стало б нагородою і викликом. Але це в тому випадку, якщо людина керується виключно честолюбством, а не долею своєї місії. Папа Бенедикт довів, що доля церкви для нього важливіша за почесті і положення найвпливовішої людини католицького світу. Його зречення, спочатку зустрінуте зі страхом і недовірою, дозволило надати Ватикану нову енергію: перший латиноамериканський Понтифік в історії, Папа Франциск, став обличчям церкви XXI століття.

Але цей текст – не про те, як змінюється Католицька церква. Він передусім про силу особистості. Багато з нас, досягнувши таких захмарних висот, знайшли б у собі таку силу – силу зречення і упокорювання, готовність дожити свої роки простим ченцем у той час, як долею тобі уготовано найвище положення у світі? Ми живемо у світі, де люди буквально чіпляються за владу, гроші і привілеї. Авторитарні лідери заради зайвого року влади вже не просто підтасовують вибори – влаштовують війни, окуповують чужі землі, труять газами власних співгромадян. І от у цьому переповненому чудовиськами з картин Гойї світі з’явилася людина, яка просто і гідно пішла, щоб надати своїй церкві нову енергію, “пішов, щоб молитися”, як сам сказав про своє зречення Папа Бенедикт XVI.

Приклад, який ще раз доводить, що навіть одна людина може змінити цілий світ.

Автор: Віталій Портніков