Спасай себе – і вистачить з тебе

– Отче, що робити? Мій син повісився. Як за нього молитися?

– Скажіть, от у вас тут, кажуть, є зразок якоїсь заяви, за якої можуть відспівати самовбивцю.

– Учора помер батько, раптово – серце. Я умовляв його хреститися. Але він усе відкладав, та так і пішов нехрещеним. Знаю, що нехрещених у записках не пишуть. І що, ніяк його поминати не можна?

– Кажуть, що є особливий день, на Трійцю, коли в церкві поминають нехрещених і самовбивць. Це правда?

– Що ви, що ви – молитися за нехрещеного померлого!.. Страшний гріх. От ми молимося у двадцятці, читаємо псалтир, і нас священик так і благословив: будете за кого ні попадя молитися – їх гріхи на себе назбираєте, краще не осмілюйтеся, спасай себе – і вистачить з тебе.

Таке можна чути в храмі часто.

Життя – серйозна річ. Воно ні на мить не дає нам забути: ми народилися і живемо в пропащому світі, покаліченому гріхом і смертю, і марно сподіватися прожити в ньому без болю, хвороб, страждання, марно намагатися пояснити те, що спочатку нез’ясовно: несправедливість, страждання безневинних, безглузду смерть тих, кого любиш.

Віра в життя вічне

Перше питання в кожного з нас, хто втратив близьку, улюблену людину: «За що?» На нього відповіді немає. Але набагато важливіше інше питання: «Що тепер робити?»

Видираючись з горя, із страшної травми втрати, намагаючись навчитися жити наново, знайти новий сенс свого життя болем порожнечі, яка залишилася на місці передчасно вирваного смертю ближнього, ми (хтось – взагалі уперше) усвідомлюємо необхідність молитви за нього. Так, його більше немає поруч. Але серце не хоче погодитися, серце приховано вірить, що десь улюблений все одно є, він живий, тільки так далеко, що не рукою більше до нього не доторкнутися, ні по телефону почути.

Спілкуючись з людьми в хвилини, коли вони переживають страшну втрату, я на власні очі бачу, як віра в життя вічне починає пробиватися в їх серцях крізь коросту нажитих ними житейських переконань, ця віра – не з книг і проповідей, вона народжена особистою трагедією людини, яка ще вчора ні про що таке і не подумувала.

Молитва про покійного до Бога – і підтримка для покійного, і спосіб доторкнутися до нього, бути з ним у тій вічності, яку ми не можемо частенько відчути, розгледіти по цей бік смерті через метушню швидкоплинного часу. Молитва – спосіб утримати того, хто пішов, у пам’яті, не нашій, тлінній і немічній, але вічній, яка є тільки в Бога.

Заборонена молитва

І от у спробах якось влаштувати цю молитву ми приходимо в храми.

І відразу ж зустрічаємо заборону: не можна.

Про нехрещених і самовбивць молитися – заборонено.

Ще один удар, до горя втрати – ще одне горе. Скільки сліз, пекучої образи на церкву, нерозуміння: як же так, адже Бог є любов?..

Так, насправді, після смерті людину насильно до Церкви не пристебнеш, нехрещеного заднім числом не похрестиш, не повернеш самовбивцю назад, щоб повести його каятися на сповідь. Канони Церкви цього не дозволяють. Але не тому, що вони нібито «жорстокі до людей», зовсім ні.

Канони просто описують реальність, в якій влаштована і перебуває земна Церква. Ремствувати на канони – все одно що ремствувати на другий закон термодинаміки.

Чи, сидячи на березі, ремствувати на море: ну чому, чому воно не перетворюється на сушу, щоб я міг перейти на ту сторону?!

Битися лобом об церковні канони

Дуже багато спроб згадати в храмі «нестатутних» покійних нагадують мені саме спроби знайти лазівку в канонах, обійти, як кажуть інші, «церковний бюрократизм». Звідси і уявлення, що боязко вкралося в парафіяльні передання (і навіть у богослужебні книги), про те, що молитися за нехрещених має право мученик Уар (хоча знавці церковної історії і житій скажуть, що жодних виразних свідчень про те, що батьки дружини Уарової, яких він посмертно вимолив у Бога, були нехрещеними, немає), і прохання в єпархіальні канцелярії з проханням дозволити відспівати самовбивцю з «поважної причини», і молебний чин по самовбивцях, що нещодавно з’явився, як поступка “наполегливим проханням трудящих”, на ділі не для поминання самовбивці, а для молитовного зміцнення його рідних і близьких. Та чого гріха таїти, і просто спроб обдурити, умовити чи підкупити того чи іншого священика, щоб відспівав «нестатутного», буває по наших містах і селах немало, і не сказати, щоб усі з них були безуспішні.

Проте тому, хто хоче не провести життя на березі моря в наріканнях, а потрапити на ту сторону, доводиться таки думати, як це зробити. І на думку відразу спадає приклад пророка Мойсея: адже, коли потрібно було, море розступилося перед ним і народом-утікачем, і вони врятувалися від фараона! А чому море-то розступилося? Канони дозволили, якесь виключення в них, згадане дрібним шрифтом? Зовсім ні. Які там канони, коли – диво. А хто його створив? Бог. Чому? На палке прохання Мойсея. У якого з Богом були особисті стосунки.

От саме. Особисті стосунки.

Що робити, якщо хтось з ваших близьких наклав на себе руки чи помер нехрещеним? Битися лобом об церковні канони – не варто. Канони, як вже сказано, не заборона, яку можна здолати наполегливим штурмом. І старатися будь-якими шляхами внести ім’я такого покійного в церковну записочку теж не варто. Чи буде від цього користь самому покійному? Дуже сумніваюся. Думаю, потрібно передусім молитися самим. Про необхідність такої «келійної» молитви про тих, хто не поминається в храмі на Богослужінні, не раз казали святі – Оптинські преподобні, святитель і сповідник Афанасій (Сахаров).

Молитися, скільки є віри

Молитися про них, бо коли ми – частина Церкви, то в нашій особі і молитиметься Церква. Молитися вдома, нехай не формулами статутних молитов, якщо таких не знайшли, але своїми словами, поминати про себе і в храмі, якщо прийшли в храм. Молитися Богові, згадавши, що завіт з Ним уклав не просто певний «народ Божий», а і я конкретно, і якщо я виконую як можу свою частину завіту, то вірую, що виконає і Він Свою.

Молитися, тому що Бог є любов, і якщо раніше ми ставилися до цих слів поверхнево, бо прочитали чи почули їх десь, то от зараз у нас є можливість узнати це на практиці. Молитися, як уміємо, бо тим самим і ми проявляємо любов і співчуття до того, про кого плачемо, і Отець не зможе не відгукнутися на плач дитини. Молитися, скільки є віри, велика вона в нас, міцна чи зовсім слабенька. І от від цієї нашої любові, явленої в молитві за того, хто пішов, йому точно буде користь.

Що ж така молитва, чи не зухвалість перед Богом? Ні, але відвага. Переступання тієї межі, що відділяє раба і найманця, – від дитини. Межі, за якою ми вступаємо в синівство Богові услід за Христом. А синівство – це область, де панують любов і свобода.

Боязко так молитися, незвично, незатишно, важко, скорботно? Але любов немислима без жертви, і свобода – без відповідальності, яку ми свідомо беремо на себе.

Невміння і небажання бути вільними, бути не рабами, але чадами Божими – головна, на мій погляд, причина, через яку ми так часто не хочемо молитися про ближніх самі, але неодмінно хочемо перекласти таку молитву на «посадове обличчя», на священика: він професіонал, от хай і молиться. Наскільки від усвідомлення і прийняття цієї свободи, від вступу в особисті відносини з Богом, змінимося ми самі, зміниться життя нашої парафії і нашої Церкви – непросте питання, що вимагає окремої розмови.

Але без цього усвідомлення і прийняття нам не обійтися. І трагічні випадки, коли ми втрачаємо тих, кого любимо і про кого не можна помолитися «за статутом», нагадують нам, що Христос нас спас, але і наша активна участь у цьому спасінні – необхідна. Що життя, на жаль, не розкреслене за зручними лекалами, і ми повинні діяти частенько в абсолютно непростій, незрозумілій, «неканонічній» обстановці, без всяких гарантій, покладаючись лише на Бога і Його непередбачуване диво, рухатися навпомацки в пітьмі, але тільки цей рух і є шлях до світла.

Що відвага, заснована на любові і свободі, – основа життя в Христі: що, як не відвага, є саме вторгнення Бога в пропащий світ, Його народження в царство смерті і зла? За цю відвагу Він поплатився, Його принизили, обпльовували і прибили цвяхами до хреста. Але саме через цю відвагу і проліг шлях до Воскресіння, до перемоги над самою смертю, до поломки усіх її сталих механізмів.

Бог є любов, і любов перемогла, через відвагу і хрест.

Ми можемо взяти участь у цій перемозі, зокрема, і тим, що, усвідомлюючи себе частиною Церкви Христової, самі візьмемо на себе труд молитися про тих, кого в записках у храмі не поминають. Довіримося Богові, хоча це і здається ризикованим. І, коли ми знову зустрінемося зі своїми любимими перед Богом у житті, не «загробному», але справжньому і вічному, знову обнімемося, щоб вже не розлучатися, ми зрозуміємо, що йшли на ризик недаремно.

Автор: священик Сергій Круглов