Згадавши в попередніх дописах про терпіння, було б несправедливо оминути увагою ще одну християнську чесноту – упокорення.

Напевно, сенс упокорення ще більше перекручують за сенс терпіння, адже упокорення –  це не безсловесне терпіння, коли тебе ображають або ж відверто над тобою знущаються. Упокорення – це не безвольне прийняття світської чи церковної влади, що перейшла усілякі межі, як деколи намагаються нав’язати оточенню нечистоплотні церковнослужителі. Упокорення – це навіть не відкидання власної волі як чогось не значущого. Справжнє упокорення – це коли ми волю Божу ставимо перед своєю, саме ставимо, а не замінюємо. Бо Богові важлива наша думка, наші почуття, наші бажання: «Не турбуйтесь ні про що, але завжди в молитві та проханні з подякою відкривайте свої бажання перед Богом» (Флп. 4:6). Богові потрібні люди, а не бездушні роботи.

Сам факт упокорення, справжнього упокорення, свідчить про те, що в нас має бути власна воля. Адже тільки таким чином ми зможемо поставити Божу волю перед своєю. Не було б власної волі – не було перед чим Божу волю ставити. Крім того, упокорення, знову ж таки – справжнє упокорення, вимагає від нас особистого знання Бога, звернення до Нього в молитві та до Його Слова – Біблії. Адже, щоб поставити волю Божу на перше місце у своєму житті, її треба знати: «Отже, благаю вас, браття: милосердям Божим, представте ваші тіла в жертву живу, святу, благоугодну Богові, для розумного служіння вашого, і не уподібнюйтеся світові цьому, а змінюйтесь оновленням вашого розуму, щоб ви пізнавали, що є воля Божа, блага, угодна і довершена» (Рим. 12:1,2).

Як бачите, справжнє упокорення суттєво відрізняється від його профанації, від того, що зазвичай люди приймають за упокорення: цілковиту безвольність, бездумність, і як наслідок – безвідповідальність за власні вчинки.

Редакція сайту

Бути вірним

Ваш коментар: