“Бо як тіло без духу мертве, так і віра без діл мертва” (Як. 2:26).

За дужками залишилася одна Євангельська подія, в якій ми можемо побачити легку посмішку Христа і доброзичливий тонкий жарт. От сидить під деревом сільський “богослов” Нафанаїл. Перед ним СТОЇТЬ Творець Світу, ангелів, духів і самого Нафанаїла.

І житель глухого села замість вітання каже Христу!: “Чи може щось добре бути з Назарета?” (Ін. 1:46). І Бог, напевно, не з грізним лицем жартує, не докоряючи і анітрохи не ображаючи людину: “Ось воістину ізраїльтянин, у якому нема лукавства” (Ін. 1:47). Через декілька хвилин Нафанаїл кидає дім, сім’ю, роботу і йде вслід за Христом.

Вражаюче точні слова: “У якому нема лукавства”. Один зі священиків, який живе нині в Сибіру, писав про те, що в роботі з корінними жителями Сибіру потрібна обачність, оскільки серед них багато людей, які живуть в євангельській простоті.

Мене також вражають деякі християни Заходу. Простота і “наївність”, що бентежать, робить їх схожими на дітей, а нас на тертих життям дорослих, які втратили віру. Дуже незвично виглядає їх турбота про інвалідів, гнаних, тих, хто страждає.

На Заході і на Сході є те, що було в Нафанаїла. А як у нас? Часто одне подумав, друге сказав, третє зробив, а четверте вийшло. Хотіли як краще, а вийшло як завжди. Схід – справа тонка. Це коли от щойно в людині сяяла віра Христова, а через п’ять хвилин виліз кроманьйонець з дубиною.

Був у храмі: “Простіть і благословіть”. Прийшов додому – там дружина сидить! Ну і поїхало. Ні простіть, ні благословіть. І коли перемкнеться в голові одне на друге, ніхто не знає. Дво-, а часто і тривалентність – наша побутова норма. Цю мінливість душі засуджували Конфуцій, Цицерон, Євангеліє, і навіть Гоголь, описуючи такі переходи як властивості “підступної” душі. Суміш ординця з християнином.

Але не такі були апостоли. У них не було проміжку між подумав, сказав і зробив. Подумав і зробив. Як же виникає такий стан душі? Від віри. І той, хто жив вірою, дав точне її визначення, що залишилося на віки: “Віра ж є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому” (Євр. 11:1).

Тобто, кажучи простіше: віра – це такий стан душі, коли людина бачить світ Небесний так само виразно і реально, як і світ земний. Це такий стан, коли людина бачить себе всяку мить перед лицем Бога, коли до Нього так близько, що з Ним можна розмовляти, як прабатько Адам під зоряним небом. Так близько, що людина готова прийняти Руку Господню протягнуту їй.

Як же набувають такий сердечний зір? Як побачити себе перед Богом лицем до лиця, очі в очі? Про це сказано в Євангелії. Там багато що сказане взагалі такого, що часто обиватель слухаючи, відповідає: “Нууу, добре їм там. Вони люди святі, а ми…”

Але от життєпис апостолів показує, що вони зробили перший крок, перебуваючи в найпростішому званні: рибалки з глухого села і служки в домі архієрея. Що може бути простіше? Один, усе життя рибалячи, зрозуміло, чекав Месію-царя, рятівника Ізраїлю. Але навряд чи при цьому він припускав початок шляху Месії від свого села. Другий – стояв ще далі: на місці переслідувача і посібника мучителів перших християн.

Їхній шлях – яскрава ілюстрація двох різних шляхів прямування в Небесний Єрусалим від знаходження в найпростішому званні до місця захоплених на третє небо.

Раніше ми бачили, як два таких же різних служіння привели до народженого Христа простих пастухів і вчених волхвів. Перші, очевидно, перебуваючи в компанії однодумців і в праведних трудах, зітхали про Месію. Причому, показово, що їх ностальгія про Небо і чистота життя зробили їх серця чистіше за серця царя, архієреїв, богословів, філософів, архітекторів і знаменитих воєначальників.

Це тема часто спекулятивно розвивається нашими сільськими батюшками, які протиставляють селян ученим “безблагодатним” городянам. Але це не так. Пастухи прийшли першими і принесли свої прості, невитіюваті дари. Навпаки, прийшовши пізніше, вчені мужі, відчуваючи майбутнє, принесли те, що в пастухів бути в принципі не могло, – ладан, золото і смирну.

Так і апостоли.

Петро, подібно до пастухів, був завжди першим. Завжди невтомний.

Павло зміг передати нам дух, що жив у серцях свідків Христа, Котрий з’явився. Він зміг донести до нас і слова Духа, Який входив у його серце. Він зміг нам дати не лише якнайглибше визначення віри, але також склав дивний по силі гімн істинної любові: “Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить” (1 Кор. 13:4-7).

І нарешті, він затвердив важливість СПРАВ віри.

У всьому цьому йому допомогла прекрасна освіта, яку він отримав у дитинстві, перебуваючи біля ніг Гамаліїла, – кращого учителя Ізраїлю. Виховання в освіченій і забезпеченій сім’ї – усе було дано йому як десять талантів. І всі його таланти він приростив з лишком, повертаючи їх Господу.

Ще одна важлива особливість життя апостолів сьогодні дуже і дуже актуальна – життя для Бога серед людей. У нас якось поволі сформувалася думка, що найкращим шляхом до Бога є аскеза. Бажано чернеча. Піст, молитва і послух стали аксіомами в духовному житті.

Життя у світі часто розглядається неповноцінним у духовному зростанні. Старці, як побачать добрі молоді серця, так терміново відправляють їх у монастир. І складається враження, що в монастирях зайняті дуже важливою для Всесвіту справою – добуванням з аскези якоїсь духовної “олії”, яку потім великодушно роздають у світі.

Тоді як ці предмети: піст, молитва і послух – не можуть бути самоціллю, а є тільки інструментами для надбання духу, очищення серця і зміцнення віри. Віра ж за апостольським вченням без справ мертва. А от тут у нас і заковика.

В імперській Росії, а потім у СРСР, милосердя і справедливість позиціонувалися державними атрибутами – так, що наше милосердя атрофувалося. Багато хто настільки дезорієнтований, що насилу вже може придумати собі добру і богоугодну справу. От постити, молитися – це будь ласка. А інше – ну, ні як.

Не аскеза, а Євангельський максималізм перетворили рибалку і освіченого хлопця в апостолів. Чиста аскеза – це доля буддистів, які шукають нірвану, не обурюються ні людьми, ні обставинами. Якби аскеза була фундаментом християнства, то Спаситель повинен був би упродовж усього євангельського оповідання вчити людей відкривати чакри, а не відвідувати всі куточки Іудеї, сіючи зерна любові до Бога і людей.

Раз вже прийшов час, то правильно буде згадати і те, що люди, які стали поряд з Христом, охоче працювали і годувалися від рук своїх і ніколи не були при цьому залишені Господом. Та людина, якій присвячені собори в усіх частинах світу, – апостол Павло, добував харчування шитвом наметів, ніскільки цим не бентежачись.

Це привід для того, щоб на час посту ослабити обійми Мамони, що мучить сьогодні і багатих, і бідних. Поглядаючи на майже жебрацьке життя цих двох прекрасних людей, ми повинні пам’ятати, що ніколи, ні за яких обставин вони не були залишені Богом.

Читаючи, як на руці Павла виявилася змія, що не завдала йому шкоди, нам також слід думати про те, що ми всі можемо в Господі, Який зміцнює. Не забуваючи обіцяння Господнє: “Ось даю вам владу наступати на змій, і на скорпіонів, і на всяку силу вражу; і ніщо не зашкодить вам” (Лк. 10:19).

Серед товаришів апостола по мореплаванню народилася думка про божественну природу Павла. І товариші апостола по подорожі були не зовсім не праві. Вони, без сумніву, побачили за простою зовнішністю цієї незнайомої людини велику душу, що полум’яніє до Бога, але виразити це зуміли так, як тоді це було прийнято в римлян – вирішили, що він з роду безсмертних богів.

З прикладів таких простих апостольських трудів і сподівання ми повинні зробити висновок, що ні скорбота, ні нужда, ні хвороба не відлучають від Христа, і спробувати побачити Промисел нашого Небесного Отця про кожного з нас – цього року, цього дня, у цю мить.

Пам’ять про апостолів, що виражається в пості, має бути не лише у вживанні огірків, збільшенні молитви і частому стоянні на службі.

Особливістю цього посту для нас повинне стати тренування в нелукавстві, цілісності характеру, щоб “так” було “так”. А “ні” – “ні”. Як в апостолів. У розвитку того, що Христос вважав головним в апостолів, – євангельської простоти. Так, щоб наше життя у світі, у самих його прозаїчних місцях, раптом відкрилося нам як нива проповіді через явлену любов і милосердя. Нива, надзвичайно угодна Богові.

І що дуже важливе і обов’язкове цим постом – справи любові. Церковні люди – дуже полюбляють вчити. А подолання невдачі своєї проповіді вони часто бачать у більшому натиску, суворості і красі монологів. Проте, в апостолів слова обов’язково пов’язані з допомогою ближнім.

От вони прийшли до хворої Петрової тещі, до вже померлої Тавіфи, до юнака, який випав з вікна, – здійнявши руки, прихилили Любов Господню до тих, хто страждає. Так і нам варто за їхнім прикладом постом служити слабким і молодшим не лише летким словом.

Думаю, що подібні труди на ниві наслідування апостолів Петра і Павла будуть кращим подарунком до дня відзначання їхньої пам’яті. А ми, наслідуючи кращих учнів Христових, не лише словом, але і, головним чином, справою, принесли б на своїй долоні такі труди як гостинець до свята. Щось святе, вагоме, чисте і радісне.

“Царство Боже – не їжа і питво, але праведність, і мир, і радість у Святому Духові” (Рим. 14:17).

Автор: священик Костянтин Камишанов