Петро, Павло та любов Третього неба

І довготерпіння Господа нашого вважайте спасінням, як і улюблений брат наш Павло, за даною йому премудрістю‚ написав вам, як він говорить про все це і в усіх своїх посланнях, у яких є дещо малозрозуміле, так що неуки і нестійкі перекручують, як і інші Писання, на свою власну погибель” (2Пет. 3:15,16).

Це слова апостола Петра про апостола Павла. Ми звикли бачити їх разом. Але це було не так. Бачилися вони рідко. І служили Церкві по-різному. А між їхніми учнями виникали сперечання.

Взагалі вивчення життя апостолів та подвижників благочестя приносить чимало несподіваного тим, хто звик бачити в ньому виключно дружелюбну картинку. Патристика вражає драматургією, і, в той же час, саме ця драматургія переконує реальністю оповідання. Церкву будували реальні люди з реальними характерами в суворий час.

Ця фраза апостола Петра нам говорить не лише про те, що між двома апостолами було якесь нерозуміння, але і про те, що ми часто неуважні і байдужі при читанні Писання. А ще про те, що спадщина цих двох апостолів нами не цілком сприйнята через дві тисячі років. Особливо місія Павла. Вона виявилася такою глибокою, що, здається, і через століття в ній знаходитимуть те, що випередило час.

Обоє могли приваблювати та впливати на людей. Цей дар відкрився в апостола Петра при особистій зустрічі з Христом. Павла Христос відвідав у видінні. Так пройшло і їх служіння. В одного практика. У другого – теорія. Але спільним було те, що вони зайнялися будівництвом Церкви.

Церква поставила цих двох абсолютно різних людей поруч, як архітектора і будівничого Церкви. Апостол Петро був практиком і будівничим, який заклав фундамент. Апостол Павло – архітектором, який дивиться вгору і в майбутнє.

Джерелом їхньої сили і знань стало життя в Дусі. Господь сказав: “Дух оживляє; плоть аніскільки не допомагає” (Ін. 6:63).

Тепер, з досвідом, ми знаємо, що сенс земного життя – надбання Духа Святого і з’єднання з Христом за допомогою цього Духа. Але Петро і Павло не знали цього. Вони не читали рішень Вселенських соборів. Вони навіть не читали Євангелія. А апостол Павло не був ні єпископом, ні священиком. І, проте, вони обоє виявилися здатні вмістити в себе те, про що потім із зусиллями могла здогадуватися вся повнота Церкви.

З одного боку, так захотів Сам Бог. Христос сказав Петру: “Блажен ти, Симоне, сину Іонин, бо не плоть і не кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Який на небесах; і Я кажу тобі: ти Петро, тобто “камінь”, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її. І дам тобі ключі Царства Небесного; і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах” (Мф. 16:17-19).

Це здається таємницею: чому одним Отець Небесний дає такі дари, а інші все життя отримують тільки прозу і проблеми? Але нічого незрозумілого тут немає. Усе просто.

Інша сторона – це згода на місію.

Так того захотіли самі Петро і Павло. Ми теж відчували, і не раз, відвідування Христа. Але, на відміну від них, нічого окрім здивування і швидко забутої вдячності не відчували. І якщо відчували, то нічого у своєму житті не змінили. Ми виявилися тісним сосудом для Святого Духа. А вони надали Йому всього себе.

Вони захотіли змінитися, тому що мали віру. Віра – такий стан, при якому людина завжди бачить Бога поряд з собою. Але до віри обидва апостоли приклали любов – найважчу складову в стосунках з Богом. З цього все і почалося, на цьому все і ґрунтувалося.

Ми всі любимо Пасху. Ми всі мріємо про Воскресіння, але упускаємо те, що є головним у Воскресінні – воскресіння нашої душі в любові. Якщо душа не воскресла в любові і самопожертвуванні, то і ми не відбулися як християни.

Апостоли Петро і Павло вибрали два абсолютно різних служіння, в яких вони дійшли до повного самозречення в любові. Як сказав апостол Павло: “Вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал. 2:20).

Ми цього боїмося і… жадаємо. Ми молимося, постимо і просимо Господа прийти до нас. І в той же час розуміємо, що Його прихід знищить у нашій душі не лише темні куточки, але зруйнує і нашу хвору самолюбність, убогі домисли, порожню велич і позбавить нас своєї поганої волі. Кличемо і боїмося. Страждаємо без любові і боїмося любити. Пустити в себе Бога і відкинути себе нам здається майже самогубством. Хоча незрозуміло, що такого цінного ми втратимо в цьому випадку.

Відкинувши себе, Петро почав будувати нову Церкву на фундаменті старого Закону і благочестя. Він поставляв єпископів нової Церкви, учив спадкоємності, творив нові громади. Петро був за еволюційний розвиток будівлі, збудованої Богом за тисячоліття.

Апостол Павло був революціонер. Він дивився поверх обрядів, традиції і правил. Парадокс. Юний фарисей, знавець Закону, який досконально вивчив ритуал, піднявся над ними. А Петро, який жив до цього вільно, навпаки, став його ревнителем.

Павло був для юдеїв вільнодумцем. Для римлян – дисидентом. Для греків – недостатньо послідовним і неуком. Він про це писав: “Бо й юдеї вимагають чудес, і елліни шукають мудрости; а ми проповідуємо Христа розп’ятого, для юдеїв спокуса, а для еллінів безумство” (1 Кор. 1:22,23).

По суті справи, він був взагалі одинаком. Він був наодинці з собою і Богом. Єрусалимська громада дивилася на нього стримано і криво, але приймала, піддаючись якомусь смутному відчуттю правди та інтуїції. В інших громадах він сам не затримувався довго.

Коли Павло прийшов в Єрусалим у гості до апостола Петра, то насварив його за те, що той нехтує хрещеними язичниками. Неймовірно. Людина, яка не бачила Христа, не ходила з учнями, увірувала з чужих слів, учить апостола, якого особливо виділяв Господь.

Але щось було таке глибоке і таємниче в словах цього бродячого юнака-аристократа, що апостол Петро прийняв, абсолютно не заперечуючи.

Цей одинак з вражаючою сміливістю йшов до незнайомих язичників і діаспори і відкривав їм те, що засвоїв сам у досвіді богоспілкування по дорозі в Дамаск. Уявіть собі, що ви йдете пішки по величезній країні без страховки і медичного полісу. Входите в чужі домівки, зустрічаєте напружений погляд, а назавтра йдете – після обіймів і радісних сліз нових друзів. Ви йдете і бачите в їхніх очах запалений вами вогонь божественної любові. Фантастична людина!

Він настільки був педантичний і чесний з Богом, від Якого не чекав жодної нагороди, що сам своїми руками діставав собі гроші на харчування шитвом наметів. Усе зрозуміло, що служитель годується від служіння, так належить згідно Закону. Але все таки в цьому є якийсь аристократизм і якісь особливо довірчі і дружні стосунки з Богом, на рівних. Він не хотів турбувати нікого з любимих: ні Бога, ні людей. Адже вони на те і любимі, щоб ми їм давали спокій: “Не утрудняйся, Господи, я це можу сам”.

Павло так близько підійшов до тьмяного скла, що розділяє землю і небо, що Господь відкрив йому небесні двері. Він настільки уподібнився безтілесним, що Христу вже не було потреби приховувати небесні таємниці, і Він показав йому Третє небо, де живуть подібні до апостола. Він прагнув до Бога, а Бог прагнув до Павла.

А ми прагнемо в Рай, але не дуже. І навіть смерть якось мало хвилює нас. Нам здається, що ми знаємо все про посмертну долю. Але якщо придивитися до суми наших знань про смерть, то стане ясно, що нічого достеменно ми про неї не знаємо.

Одкровення боговидців скупі і часто незрозумілі навіть самим коментаторам. А Павло це бачив на власні очі. Нам багато що після смерті покажеться не таким, як ми про це думали. Якщо, звичайно, ми взагалі про це думали. А він жив швидше там, ніж тут.

Це був романтик, який живе Надією і Любов’ю. А Петро – людина Віри. У них двох з’явилася повнота служіння і буття. Вони на собі показали реальну можливість життя з Богом.

Апостол Петро – приклад єпископам, священикам і дияконам. Їм би треба завжди пам’ятати заповідь Христову про любов: “Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене? Паси ягнят Моїх!” Їм би мати в очах Петрові сльози від зневаженої довіри Христа.

Почитайте, що сам апостол наказує робити своїм послідовникам: “Пастирів ваших благаю я, співпастир, і свідок страждань Христових‚ і співучасник слави, що має відкритися: пасіть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусово, а охоче і Боговгодно не для ганебної користи, а щиро; і не пануючи над спадщиною Божою, а подаючи приклад стадові; і коли з’явиться Пастиреначальник, ви одержите нев’янучий вінець слави” (1Пет. 5:1-4).

Апостол Павло – приклад мирянам життя в церкві. У нього був величезний досвід. Він грамотно продумував свої дії з організації християнських громад і залучення туди людей розумних, таких, як апостол Лука. Павло для закріплення “нового вчення” письмово залучав багатьох талановитих людей: Матфея, Марка і Луку. При цьому, зберігаючи в організації палання серця як головне служіння християн Богові.

Адже часто так буває: молимося, ходимо в храм, а замість серця – камінь. Чи кажуть, що Бога люблять, а Святе Причастя вважають необов’язковою частиною спектаклю богослужіння, на кшталт, Бог у мене в душі.

Окрім спільного схожого ставлення до Бога, обидва апостоли мають щось спільне і по відношенню до людей. Це спільне – розуміння важливості і необхідності місії. Останні слова перед Вознесінням Христа на небо були слова про місію. Так би мовити, останнє слово і заповіт Бога. Наступні слова Божі ми почуємо вже після Другого пришестя: “І, наблизившись, Ісус сказав їм: дана Мені всяка влада на небі і на землі. Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам; і ось Я з вами по всі дні, до кінця віку. Амінь” (Мф. 28:18-20).

Люди сперечаються про те, хто кращий письменник або поет. Комусь подобається Толстой. Комусь Шекспір або Байрон. Вони хороші художники, оскільки зрозуміли, що мистецтво полягає не в тому, щоб описувати те, що є, а в тому, що має бути. І тому Павло кращий з них. Він побачив те, що має бути розташованим на Третьому Небі. Він узяв там найдорогоцінніший дар – Любов. І переклав її небесний стан мовою людей: “Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любови не маю, то я – мідь, що дзвенить, або кімвал, що бриньчить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любови не маю, – то я ніщо. І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи. Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить. Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне” (1Кор.13:1-8).

Це гімн нової християнської любові, особливістю якої є жертовність. А коли ми жертвуємо, то ми вчимося любові. У той же час, розуміємо, що любов – це дар Божий. Отримавши любов, вчимося її зберігати за допомогою науки закону.

Кожен з нас народжений до місії. Ніхто не народжений просто так. Усі ми в тій або іншій мірі маємо бути працівниками Божими.

Протверезіться, як належить, і не грішіть; бо‚ на сором вам кажу, деякі з вас не знають Бога.

 Але скажу вам, браття, що плоть і кров успадкувати Царства Божого не можуть, і тління не успадкує нетління. Отже, браття мої улюблені, будьте тверді, непохитні, завжди збагачуйтесь у ділі Господньому, знаючи, що труд ваш не марний перед Господом. (1 Кор. 15:34,50,58).

Але дяка Богові, Який завжди дає нам торжествувати у Христі і пахощі пізнання про Себе розповсюджує через нас у всякому місці. Бо ми Христові пахощі Богові в тих, що спасаються‚ і в тих‚ що гинуть. Для одних запах смертоносний на смерть, а для інших запах животворчий на життя. І хто здатний до цього? Бо ми не спотворюємо слова Божого, як багато хто, але проповідуємо щиро, як від Бога, перед Богом, у Христі. (2Кор. 2:14-17).

Я пам’ятаю, як одного дня, ще за радянських часів, ми з московськими архітекторами приїхали в місто Касимів допомогти священикові по храму. На ніч залишилися в нього. І тоді, як друзям, він став читати за столом вголос улюблене послання апостола Павла Филимону. У ньому апостол умовляє рабовласника прийняти раба, який втік і якого охрестив Павло. Але прийняти так, як самого себе.

Священик, дійшовши до цього місця не зміг утримати сліз і довго тихо плакав. Слова апостола Павла пролетіли крізь тисячоліття і запалили свічку в далекій засніженій країні, серед комуністичного мороку в тихої людини. І серце цієї людини розчулилося красою віри патриція, надією раба і любов’ю апостола.

Один запропонував благородний вчинок. Другий – почув і прийняв слова у своє серце. А раб безстрашно повернувся, щоб прийняти свободу від рук хазяїна. Як міг би змінитися світ, якби всі зрозуміли і прийняли все те, що посіяв Господь через цих двох апостолів.

Тому, маючи велике у Христі дерзновення наказувати тобі, що треба, любови заради краще прошу, не хто інший, як я, Павло старець, а тепер і в’язень Ісуса Христа; прошу тебе за сина мого Онисима, котрого я зродив у кайданах моїх. Він був колись непотрібний для тебе, а тепер потрібний тобі і мені; я повертаю його тобі, а ти прийми його, як моє серце. Я хотів при собі затримати його, щоб він замість тебе послужив мені в кайданах за благовістя; але без твоєї волі нічого робити не хотів, щоб добре діло твоє було не вимушене, а добровільне. Бо, можливо, він для того тимчасово відлучився, щоб ти прийняв його назавжди, вже не як раба, але вище за раба, брата улюбленого, особливо мені, а тим більше тобі, і за плоттю, і в Господі” (Фил. 8-16).

Я повертаю його, а ти прийми його, як моє серце.

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: День Петра і Павла