Краса православ’я найвиразніше проступає під час гонінь, в критичних ситуаціях – тоді, коли всі особові проблеми і «навороти» відходять на другий план і відкривається сьогодення. Але мені здається, усім нам не зашкодить покаятися в тому, що ім’ям Господнім ми дуже часто прикриваємо власні амбіції, бажання і думки. І замість Божественного Одкровення віруємо в якісь свої ідеї. А православна віра – це саме одкровення, тут немає ідеології. Ми ж, навпаки, постійно щось вигадуємо і при цьому вважаємо, що Бог міркує так само. А коли люди, у свою чергу, починають сміятися над нами, ми з гордістю кажемо: «Я страждаю за Христа і віру православну!»

Віра чи дурість?

Коли я був маленьким, у нас була сусідка-протестантка. Її чоловік часто бив її, а вона раділа і казала, що терпить побої в ім’я Христове. Якось вона так і сказала мені:

– Дивися, що я зазнаю заради Христа!

Я був хлопченям, і тому мені вистачило нахабства сказати їй у відповідь:

– Ти терпиш усе це не через свою віру, а через свою дурість.

А потім додав:

– Вибач, але тобі від цього тільки гірше. Зроби що-небудь!

Ця жінка раділа, коли її бив чоловік. Приблизно так само поступає і більшість з нас, чуючи звинувачення на свою адресу. «Бачите? – кажемо ми. – І мене женуть, як гнали колись святих. Женуть за православну віру!»

І в такому разі нам можуть сказати: «Почекай. За ім’я Христове тебе переслідують або все-таки за безумні ідеї і хибні уявлення про Бога, які ти сам вигадав»?

Хтозна. Православ’я – це завжди ризик, ходьба по канату. А ми так впевнено висловлюємо власну думку! Так безапеляційно заявляємо своїй дитині: «Буде так, як я сказав! Будь таким, поводься так, бо це угодно Богові. Усе, розмова закінчена».

Повторюю, в даний момент йдеться не про догмати православ’я, а про наше життя.

Їдь куди хочеш, головне – люби Христа

Невже ми правда знаємо, чого хоче Бог? Знаємо, звичайно! Ми все знаємо. А один юнак прийшов до старця Порфирія, і старець сказав прямо протилежне тому, що юнак чув від свого батька. Батько твердив тільки одне: «Не можна цього! Не можна того! Не можна, не можна, не можна!»

А інший юнак якось прийшов до старця Паїсія і запитав:

– Отче, я хочу поїхати в Америку і грати там рок-музику. Це неправильно?

Старець відповів:

– Я нічого не розумію в рок-музиці. Їдь куди хочеш, головне – люби Христа і ніколи не відступай від Нього.

Особисто я б сказав цьому хлопчині нікуди не їхати. І його батько сказав би йому те ж саме. Ми порадили б юнакові кинути своє захоплення, бо в ньому багато гріха. Це і правда так. Але хлопчина в той момент не був готовий слухати такі поради.

Православ’я – це коли ти знаєш, як сказати людині те, що хочеш їй сказати, і кажеш це в потрібний момент, щоб вона почула тебе і при цьому не відкинула твої слова. Необхідно навчитися говорити правильні речі правильно, щоб інша душа змогла прийняти це без опору.

Пам’ятаєте, коли Христа запитали: «Невже мало таких, що спасаються? (тобто – хто спасеться? багато, небагато, ми чи інші, православні чи неправославні)?..» – Він відповів: «Намагайтеся увійти через вузькі ворота» (Лк. 13:23-24). Тлумачі підкреслюють, що тут Христу було поставлене одне запитання, а відповідь Він дав зовсім іншу. Його запитали, багато чи мало людей спасуться, і хто спасеться, і взагалі – що думати про спасіння. А Господь відповів: «Не запитуйте про те, чого не знаєте. Ваша справа – подвиг».

Ти вважаєш себе православним? Трудися, для того, щоб ним стати. Ми не народжуємося православними християнами, а стаємо ними.

Який сенс казати: «Я – православний!» Треба, щоб люди бачили поряд з тобою Христа. А хто з нас може цим похвалитися?

Ми навіть один одного любити не в змозі. У нас у церкві немає любові. Хіба це любов – «Ми ходимо до цього батюшки, а ви – до цього», «У нас такий старець, а у вас – такий?» Ми дозволяємо собі те, чого немає навіть у світських людей.

Дивлячись на протестантів, соромно за православних

Один протестант, збираючись перейти в православ’я, сказав мені перед таїнством миропомазання:

– Отче, коли я був там (тобто серед протестантів), ми годинами молилися і читали Євангеліє.

Так, зараз мені скажуть:

– Але ж протестантизм – від диявола!

Даруйте. Хіба це від диявола – годинами молитися і читати Євангеліє? Ні, не все, що не наше, – від диявола. Бо інакше нам, православним, слід було б діяти рівно навпаки: взагалі не молитися і не читати. Адже ми – православні, що нам диявол? Давайте нічого не робити.

Так от, цей протестант, збираючись стати православним, запитав мене:

– Отче, коли я прийму православ’я, ти познайомиш мене з такими людьми?

От чого хотів цей чоловік. Цього ж хотіла і його дружина, яка розповіла мені:

– Отче, коли ми з моїми подругами-протестантками розмовляємо по телефону, ми увесь час обговорюємо Біблію і тлумачення та обмінюємося думками. Більше ми ні про що не говоримо, навіть не розпускаємо плітки.

Скажу вам чесно, коли я це почув, мені стало соромно. Я не знав, що відповісти цим людям. Бо всі мої знайомі православні, і я сам у тому числі, – не такі. Особисто я не можу говорити цілий день по телефону про Христа. А ці люди могли.

Мені було дуже соромно чути це, соромно і зараз говорити про це вам. Тому я прошу у вас вибачення. Я грішна, пристрасна людина, і мені зовсім не хочеться виглядати розумним і всезнаючим у ваших очах. Я готовий до самокритики. І якщо хтось з вас також готовий до такого – чудово. А в тих, хто не готовий, я прошу вибачення.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)