Фаворське світло: Ближче, ніж ми думаємо

Сюжет євангельського Преображення – це драматургія довгого життя людини з Богом.

Одного дня людина знаходить Бога. Всяка розумна і добра людина, працюючи серцем і роздумуючи над життям, раптом відкриває в ньому закономірності.

Життя, яке, вірогідно, має бути хаотичним, при детальному розгляді раптом проявляє струнку структуру, подібну до структур фізики чи математики.

Розум і серце працюють як проявник на фотопапері. Спочатку виявляються випадкові плями, вони множаться і несподівано проявляються в зрозумілу картину. Після цього прочитання чернетки небесного сценарію для землі вже не так важливі деталі. Вони проявляться пізніше, а доки розумна і добра людина виявляє присутність у світі Розуму і Блага.

Людина, знайшовши Особу і Розум, вирушає з Ним по життю.

Як апостоли здійснили зусилля зійти на гору Фавор, так і наші неофіти, відкривши для себе Бога, роблять фізичні і ритуальні зусилля в надії заманити Бога до себе в намети будинків, квартир, сімей чи особистого простору.

Їх квартири наповнюються малозрозумілими сакральними предметами і дивними молитвами, які в їх дитячих вустах звучать, як мантри. А найдуховніші вправи нагадують дії аборигенів, які бачили п’ятсот років тому європейський вітрильник і тепер співають і імітують у танці підняття вітрил, стрільбу, висадку десанту і роздачу намист.

Але двері відчинені, і звідти виходить Бог. І Він завжди не такий, як очікувалося. Очікувалося, що Він, як боги древніх римлян, буде домашнім божком затишку, здоров’я, успіху в особистому житті, родючості і спокою. Але роль, прихильно відведена нами Христу, Йому не цікава.

Цей період відповідає безглуздому проханню апостола Петра навіки відправитися в турпохід з Христом і все життя провести біля багаття в особистому наметі. А що? Здорово. Нас троє – і їх троє, і нікого зайвого нам не треба.

Але Христос рве сценарій, написаний Йому людьми. Він встає як гора, наповнена блискавками. Але не для того, щоб злякати і уразити цим дійством недалеких селян. Не для того, щоб налякавши, зробити їх рабами дива і страху.

А люди “дива і страху” нам відомі. Вони шукають чудес і жахів у новинах і пророцтвах. Не вміючи любити Бога, вони штучно ініціюють і культивують страх – єдиний свій мотор благочестя. Страх останніх часів, страх печатки антихристової, страх новизни, страх жвавого розуму і любові.

Але приходить Бог і громовим голосом вимагає послуху. І апостоли, як і ми, падають ниць. Нам страшна не стільки феєрія Преображення, як саме перебування в цьому новому палаючому світі духу. Життя на Фаворі нам здається менш привабливим, ніж те життя, яке ми ведемо.

Преображення Христове, Франческо Цуккареллі

Нам страшно розлучитися з черепками, скляними намистами та іншим щастям дикунів. Нам страшно того часу, коли раптом замість того, щоб думати про себе як про початок координат, ми повинні поставити точку відліку цих координат Бога. Тобто ми, заразившись від Адама вірусом думки того, що ми боги, раптом повинні розлучитися зі своєю маленькою короною і стати поряд із справжнім Господом світу.

Це зрозуміти просто. Будь-яка людина впевнена, що вона права чи майже права в усьому. Вона як би єдина з родичів знає, як потрібно жити. Вона як би єдина, хто знає, як потрібно існувати підприємству чи фірмі. Вона як би єдина з читачів газет знає, як влаштувати світ.

І ми, як і апостоли, падаємо ниць. Ми кличемо Бога і в той же час ховаємося від Нього. Ми бажаємо бути з Ним, і в той самий час нам Його прихід неприємний.

Цей страх близькості Бога свідчить про те, що ми не знайшли себе. Нам здається, що ми художники, лікарі, бізнесмени, священики чи двірники, жінки, чоловіки, діти. А насправді ми інші. Ми набагато глибші і світліші. Ми діти Божі.

Другий етап духовного дорослішання людини – це відчуття містики світу і глибини свого містичного Я. Неофіти купують книги, разом з Діонісієм Ареопагітом проникають у глибину світів, вони надягають містичну броню і купують зброю для духовної битви.

Але ні.

Тобто Богу не так потрібен небесний спецназ, як ті, хто любить Його народ. Він і Сам не став покоїтися у вічних небесах, а Сам зійшов з небес у Назарет. Просто і буденно.

Хмара з голосом Божим відійшла. Наступила тиша. Сталі чутними гарячий вітер і сонна пісня коника. Жорстка суха трава раптом почала відчуватися на забитих долонях. Христос підійшов до учнів, торкнувся їх плечей і вони стали спускатися у Світ.

Насправді всі Євангельські сюжети про одне й те саме:

Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене?

Так, Господи!

Паси вівці Мої. (Ін. 21:16)

Шоу на горі Фавор було не для залякування, а для пропозиції. Христос запропонував учням не намет на шістьох, а бути разом з Ним у святості.

Туринська плащаниця виявилася місцями обвугленою. Очевидно, що Христове воскресіння супроводжувалося потужним коротким викидом енергії. Швидше за все, це була та ж енергія, що і на Фаворі.

Туринська плащаниця

Тобто на горі Фавор і в Гробі Господньому оболонка Христового тіла просто перестала стримувати повноту Божого буття, і воно потужним потоком прорвалося назовні. Фаворське світло – це не енергія. Це видима частина Бога.

Бог є любов. Отже, фаворське світло є любов. Це властивість Божа, яка одночасно може прийматися нами у відчуттях і в той же час залишатися незбагненною і нескінченною. Отже, наш шлях до особистого преображення лежить через любов в усіх її проявах.

І для цього необов’язково їхати на Фавор. Він набагато ближчий, ніж ми думаємо. Варто тільки проколоти голкою тонку плівку світів, і він готовий хлинути в нас. Але ця тонка голка найменше книжкова містика.

Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене? Паси вівці Мої.

“Пасти вівці” Христовим словом – це просто любити. Ну, полюби ти, нарешті, хоч когось! Стань світлом, вистачить бути бідою!

Апостоли сходять вниз напівсліпими, якими і ми виходимо на сонячний бік після кінотеатру, коли світ здається напрочуд сірим і нудним. І Сонце розбиває химеру кіно, і нам якось гірко входити в цей повільний і прісний світ.

Але нудота свідчить, що кіно – ці куплені сни, отрута. Нудота від нашого “правильного” життя – присмак химери, створеної нами для себе і для Бога. Справжнє кіно – воно про нас, у реальності… і нам відведена роль Головного друга Головного Героя. І світлі ризи любові чекають на нас.

Автор: священик Костянтин Камишанов