Лети!

Всяке вшанування християнського свята складається з двох пластів. Перший – величання подвигу, а другий – усвідомлення необхідності приміряти цей подвиг на себе.

У першому служінні вади немає. Церква майстерно влаштувала святкову службу, у тіло якої прекрасно вплітаються декілька богослужебних календарних кіл. Багатьом здається зручним і можливим участь у службі тільки всередині першого пласту пасивним глядачем. Часто більша частина парафіян не причащається, а “стоїть” на службі, ігноруючи жертву Христа і Євхаристію. Як ті, хто прийшов на бенкет, але не сідають за святкові столи. Але були звані.

Одні вважають себе негідними, інші взагалі незрозуміло що там роблять. Немов не для них були сказані слова: “Друже, чому ти ввійшов сюди, не маючи весільного одягу?” Для них Літургія – це як відвідування автосервісу. Привів себе в храм, відкрив душу, а Христос як механік, щось там у душі повинен підкрутити, з’єднати і полагодити. Закрив очі і пішов процес ремонту.

Так само відсторонено ці люди сприймають Євангеліє. Воно багатьом здається тривіальним. От фарисеї, от учні, от Господь. Фарисеї злі і погані. Учні повільно думають, але хороші. Усе ясно і просто. А це не так. Євангеліє як валіза з подвійним дном. У ньому можна відкривати все нові і нові пласти, у міру духовного дорослішання. Найважливішим уроком з його читання слід вважати той момент, коли людина раптом здогадується, що Євангеліє написане і для неї на потребу сьогоднішнього дня.

Преображення Господнє, Джованні Баттіста Паджі

Наприклад, епізод в якому розповідається про Преображення: “І ось явилися їм Мойсей та Ілля, які розмовляли з Ним. При цьому Петро сказав Ісусові: Господи! Добре нам тут бути; коли хочеш, зробимо тут три намети: Тобі один, Мойсеєві один, і один Іллі” (Мф. 17:3,4).

Навіщо Богу намет? Навіщо апостолу намет? Яке це має відношення до мене особисто? І чи не наша це реакція на той момент, коли Господь стоїть близько від нашого серця?

А жив би Ти, Господи, зі святими в моїй квартирі!

І таких прикладів багато, в яких ми можемо узнати в собі і фарисея, і учня, і нерозумний народ. Це дуже важливо – Євангеліє так само, як і служба, існує не для історичної довідки, а для нашого спасіння і ні для чого більше.

Роздумуючи далі, приходиш до висновку, що і служба, і Євангеліє, і весь світ був приготований Богом людині. Стає ясно, що в цих складових є одна єдина мета – повернення людині святості.

Ясно, що за такої уваги Бога до людини славослів’я доречні Його турботі про наше спасіння.

Трохи відкриваючи сенс другого пласту свята ми можемо здогадатися, що, не дивлячись на те, що ми Бога хвалимо, Йому і так вистачає слави і честі. Йому важливе інше. Свято Преображення було Ним встановлене спеціально для нагадування нам про те, що ми покликані до святості через особисте преображення за Його прикладом.

Преображення – це природний фінал розвитку особистості продемонстрований Христом. Якщо не прагнути до зміни, якщо не надбати в собі Святого Духа всередині храму тіла, то навіщо тоді жити? Якщо душа не нудьгує за Христом, а серце не палає, то як же ти живеш, людино? Чим ти живеш і навіщо?

А якщо в серці немає Христа, то приходить стан душі, описаний сучасним церковним письменником: “Усе спрямовано не на спасіння, не на спілкування душі з Богом, а, як правило, переважно на влаштування земного благополуччя. У кращому разі – як би не потрапити в пекло, щоб і після смерті набути чогось комфортно-благополучного. Христос абсолютно не потрібний, треба, щоб дитина не хворіла, чоловік не пив, щоб не зурочили, щоб квартиру отримати, розміняти, – для чого, власне, і робляться всі, магічні для таких людей, церковні дії. Бог виступає як гарант благополучного життя. Сам по собі Він абсолютно не потрібен, а потрібне щось від Нього”.

Богові не чуже наше земне благополуччя, але не для цього наша душа була введена в життя один раз у мільярди років. Це справедливо для людей зовнішніх Церкві, які думають відкрити Царство Небесне секретним кодом.

Іншим, хто перебуває всередині Церкви, здається, що сенс життя полягає в баченні гріхів і тільки гріхів, так що думка про власну святість здається блюзнірською, а мрії про Рай нездійсненними. Багатьом Бог здається дріб’язковим і скрупульозним суддею, який ретельно збирає всі наші хиби. Вони з трепетом чекають того моменту, коли перед їх обличчям буде розкрита хартія людської мерзенності і буде кинута їм в обличчя. У цьому перебуванні розуму втрачається надія, а вслід йдуть і віра, і любов. Точніше, людина сама від себе відштовхує ці Божі дари.

Апостол Петро казав же про інше: “Ви самі, мов живе каміння, будуйте з себе дім духовний (тобто – житло Св. Духа), святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса ХристаВи – рід обраний, царствене священство, народ святий, люди відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас із темряви у чудове Своє світло; колись не народ, а нині народ Божий” (1Пет. 2:5,9,10).

Тобто наша земна місія – покликання до святості. Не треба думати, що святість – це ті рідкісні дари, які іноді супроводжують її: здійснення чудес, пророцтва чи інші ірраціональні феномени. Це тільки властивості, а не сама святість.

Святість – це відновлення в людині райського стану. Це такий стан, в якому Бог і людина, перебуваючи у взаємній любові, роблять разом одну спільну справу. Це такий стан, коли Бог у людині і людина в Богу.

Початком такого відновлення, коли людина і Бог входять один в одного, являється таїнство Причастя. У цю хвилину Бог бере людську душу в руки як птаха і підкидає її вгору.

– Лети!

Це початок святості. Маючи в собі любов і підтримку Божу, ми іноді буваємо святі своїми справами милосердя і любові. А іноді – ні. Святість – вона як паросток у нашому серці, який вимагає зусиль серця і розуму. Нікому не здається дивним узяти ділянку необробленої землі і перетворити її на квітучу дачну ділянку. Так і з душею. Докладанні зусилля приводять її в стан саду, в якому є квіти, прохолода і куди злітається на відпочинок птаство. Фінал цих зусиль – преображення людини. Преображення – як спільний підсумок зусиль Бога і людини. Але ми в цих працях не самотні. Власне преображення без Божої допомоги взагалі неможливе.

Бог щомиті змінює для нас ситуацію так, щоб нам було зручніше досягти преображення. Бог не лише чекає служіння Собі, але і сам упокорюється перед нами, трепетно шукаючи, чим послужити для нашого спасіння, заради якого Йому не шкода нічого. Бо ім’я Йому – Любов.

А ми часто боїмося Його Любові і ховаємося від неї в ритуал, як Адам у райському саду. Ховаємося в ритуал, як у засіб відкупитися від Бога не плодами любові, а плодами страху. Ми часто подібні до того раба, який боячись Пана свого, зарив зі страху таланти в землю. Так і ми закопуємо свою свободу, розум, почуття, купуючи індульгенції у всіляких біляцерковних акціях. Відмовляючись спочатку від розуму, потім від власних почуттів і нарешті від усіх дарів даних нам Богом при народженні, втрачаємо вже не лише себе, але і навіть людський вигляд. Хіба ви не зустрічали таких “християн”, які ходять “у законі”, і часто-густо зліші і жорсткіші за “світських”?

Відхід від Бога, від Його роботи, від Його любові, від Його розуму знесилюють людину. Роблять її хворою. А хворий часто втрачає надію. Але: “І ось принесли до Нього розслабленого, що лежав на постелі. І, побачивши віру їхню, Ісус сказав розслабленому: дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої!” (Мф. 9:2).

Поки він говорив це, ясна хмара осінила їх, і ось голос з хмари говорить: Цей є Син Мій Улюблений, в Якому Моє благовоління; Його слухайте. І, почувши, ученики впали ниць і дуже полякались. Але Ісус підійшов, доторкнувся до них і сказав: встаньте і не бійтеся” (Мф. 17:5-7).

Встань і не бійся. Лети!

Автор: священик Костянтин Камишанов