Згідно із твердженням архімандрита Софронія (Сахарова), досвідчені афонські ченці намагалися уникати оціночних суджень відносно життя того чи іншого сучасного ним побратима-подвижника.

– Подивимося, – казали вони, – як він помирати буде.

Смерть ставала, із їхнього погляду, певним моментом істини, виявляла, що було в ченці справжнім, істинним, а що хибним, наносним. Смерть мирна, спокійна, покаянна, упокорене налаштування того, хто відходив у вічність, служили ознаками богоугодності, правильності його чернечого житія. І, навпаки, страх, бунт, неготовність прийняти волю Божу про себе свідчили про те, що людина помилялася, трудилася подвигом, пов’язаним із гординею, «думкою про себе».

Але, звичайно, от так виразно, ясно розгледіти, зрозуміти те одкровення, яке являє собою смерть, можна переважно саме в монастирі – там, де всі добре знають один одного, де по-справжньому уважно ставляться до всього, у тому числі і до життя, і до смерті – до своєї і до чужої. І де і життя, і смерть стають уроком, напоумленням, безцінним досвідом для тих, хто ще не завершив відміряного йому Богом шляху.

У житті ж світському, «звичайному», усе зовсім інакше. Чужа смерть незрозуміла, загадкова: чому так, за таких обставин, чому в цей момент? І нехитро: люди не так добре знають один одного, живуть неуважно, багато піклуються про потреби поточного і наступного дня і мало – про потреби власної душі. І вже не розгледіти буває в смерті цього самого моменту істини, не зрозуміти того, що вона могла б сказати, усе точно приховано якимсь туманом.

Тільки наша власна смерть усе прояснить, усе розповість нам про нас же самих, дасть це дивне, таке, здавалося б, безцінне, але і даремне вже знання. Даремне – бо ніяк ним вже не скористатися тоді, ніяк не застосувати його. Воно піде з нами туди, де про нас і так усе відомо.

От чому так важливо зараз ще вдивлятися в цю мить, у цю «лінію горизонту», де не земля як би перетікає, переходить у небо, а ми переходимо у вічність. Здавалося б – що тут можна побачити заздалегідь? А багато що насправді – у собі самому, звичайно. Смерть і до свого настання може немало повідати нам.

Варто серйозно замислитися про неї, і відразу стає зрозуміло, що для нас дійсно важливо, до чого ми прив’язані, чому віддане і чим наповнене наше серце. З’ясовується, наскільки міцна, жива наша віра, чи є вона взагалі. Роздум про смерть дуже багато здатний сказати і про життя як таке: про те, що значуще, цінне, що витримує «перевірку вічністю», і що нісенітниця, дрібниця, блискуча і дзвінка ланка в безглуздому хороводі метушні.

Та і в чужу смерть вдивлятися по можливості теж все-таки потрібно. З багатьох причин. Бо вона вільно чи мимоволі, але примушує згадати про невідворотність власної, бо нерідко буває повчальною, бо спонукає замислитися, як прийдеться помирати особисто нам.

Я пам’ятаю, як перед однією хресною ходою ми стояли поруч з нашим протодияконом, чекаючи її початку.

– Хочете, анекдот розкажу? – несподівано запитав він.

Поруч були парафіяни, я подумав, що не варто, напевно, але з ввічливості і поваги до нього погодився. І потім цьому був дуже радий.

– Лунає дзвінок у двері, – каже протодиякон, – людина відкриває і бачить на порозі бабусю в коротенькій квітчастій сукенці, гольфи по коліна, з бантиками на голові. «Хто ти?» – з подивом запитує хазяїн квартири. – «Я твоя смерть», – відповідає дивна старушка. – «Смішна ти якась». – «Ні, я не смішна, я безглузда».

Цей «анекдот» ще довго відгукувався потім у моїй пам’яті, та і в серці теж. Скільки таких безглуздих смертей так чи інакше перед очима пройшло, і як же така смерть страшна! Адже безглуздість не в незвичності, «оригінальності», вона – у «марноті», в якійсь позамежній неготовності до неї людини, це і робить її безглуздою, тобто негарною, потворною. Не приведи Господи! Адже правду кажуть: Бог забирає людину з цього життя або тоді, коли вона найбільше підготовлена до переходу у вічність, або тоді, коли стає зрозуміло, що ніколи вона до неї готовою не буде.

Мені як священику доводилося не раз спостерігати, як по-різному помирають люди. Я не один раз бачив людей, які і на смертному одрі, і перед операцією, пережити яку шансів у них було не багато, турбувалися лише про одне: аби з покаянням відійти, аби приготуватися як слід. Тужили лише про скоєні гріхи і, здається, абсолютно не надавали значення смерті в її фізіологічному аспекті.

Бачив, ясна річ, і інших – паралізованих страхом, готових усе що завгодно віддати за зайвий день і навіть годину. Людей, які, за словом святителя Ігнатія, жили так, немов ніколи не доведеться помирати. І помирали так, точно іншого життя немає.

Я розумію: скільки б ні старалася людина, вона все одно не почуватиме себе готовою до кінця, все одно потребуватиме часу для покаяння, роздумів про відмінність людського і Божественного суду. Але все ж… все ж смерть людини, яка пам’ятала про неї упродовж свого життя, думала про те, як прийдеться їй помирати, з чим переступить вона за межу, не виявиться безглуздою, страшною, відчайдушною. Вона буде освітлена тихим світлом надії на Божу милість, сповнена сподіванням на Його любов. Скорбота її обов’язково буде розчинена радістю сподівання зустрічі з Христом. Того сподівання, яке ні з чим порівняти, сподівання, що здатне преобразити смерть на успіння…

Автор: ігумен Нектарій (Морозов)

Від Преображення до Успіння