Сіль – це не тільки найважливіша приправа. Вона так само важлива для нашого життя, як і вода, адже без неї ми не могли б існувати. Завдяки своїм особливим властивостям сіль може виконувати у нашому організмі життєво важливі функції. Осмосом, тобто основою обміну речовин на клітинному рівні, управляє концентрація солі в клітинах. Тільки завдяки їй стає можлива будь-яка активність нашого тіла. Без солі не може працювати мозок і центральна нервова система, які керують нашими рухами та всіма діями і поведінкою. Нервові волокна можуть передавати імпульси тільки у присутності елементів солі, таких як калій і натрій. Тому вислів Ісуса: «Ви – сіль землі» (Мф. 5:13) набирає істотного смислу в найбільш дослівному значенні цього слова.

У давні часи сіль була надзвичайно цінним товаром. Її мали лише заможні та багаті. Сіль називали білим золотом. Тоді були важливі торгові соляні шляхи, якими транспортували сіль. Видобуток і торгівля сіллю приносили містам, розташованим на соляних шляхах, добробут і багатство. Наскільки тісно сіль була пов’язана з добробутом, показує давнє слово «саляріум». Первинно воно означало виплату винагороди чи зарплатні сіллю.

«Сіллю землі» ми стаємо тоді, коли дозволяємо проникнути крізь себе духові Ісуса, надзвичайно цінному для нас і для інших. Він додає нашому життю тієї приправи, завдяки якій маємо дар смакувати ним у всій повноті. Ця приправа привабливо впливає і на інших. Якщо ми відкидаємо пропозицію Бога, то наше життя втрачає сенс. Воно нам не смакує, бо мляве і нудне, а тому і для інших стає позбавленим значення і нецікавим.

Важлива роль, яку сіль відіграє в нашому житті, проявляється також у тому, що ми знаємо смак соленого. Ми можемо відчути його завдяки смаковим рецепторам на язику. Більшість інших приправ «смакуємо» через ніс. Це дуже практично, оскільки ніс може нас застерігати. Якщо щось пахне недобре, надто інтенсивно або якось підозріло, ми не мусимо це неодмінно з’їсти, щоб знати, яке воно на смак. Інша ситуація зі сіллю: чи її замало, чи забагато, а чи достатньо, орієнтуємося тоді, коли скуштуємо юшку. Якщо юшка пересолена, можемо її лише виплюнути. Приправляти власне життя сіллю – тобто погодитися на життя з Ісусом – означає завжди погоджуватися на незвідане, йти на ризик.

Саме солі не вдасться замінити іншими приправами. Це усвідомлює той, хто мусить їсти страви слабо солені чи зовсім несолені. Хоча можна додати їжі інших смакових тонкощів, однак завше відчуватиметься, що чогось бракує. Сіль – найнеобхідніша. Інші приправи лише доповнюють її. Хто знає смак солі, той уже не може від неї відмовитися. Такі самі відчуття має той, хто йде дорогою Ісуса.

Наступна властивість солі була дуже важлива насамперед у давні часи, коли ще не було холодильників чи хімічних консервантів. М’ясо і вудженину консервували кухонною сіллю. Цей метод, що називають пеклюванням, застосовували ще в давнину. Завдяки пеклюванню припиняється активність гнилих бактерій та інших шкідливих мікроорганізмів, бо сіль усуває воду з їхньої клітинної плазми. Таким чином страви довго зберігаються і не псуються. Аналогічно сіль землі, про яку говорить Ісус, захищає нас від розкладання і псування. Те, що пропонує нам Ісус, не є таким, що легко псується. Це пожива, яка довго зберігається. Вона не має терміну придатності до вживання. Але ми повинні насправді споживати цю сіль, розсипати її, а не залишати в сільничці.

Сіль може повністю розчинятися у воді. Тоді утворюється повністю нова речовина – ропа. Якщо з неї випарувати воду, знову одержимо сіль. Подібно є і в духовному житті. Якщо дозволяємо впливові Ісуса повністю проникнути у нас, то там нічого не залишається таким, як було, а постає щось зовсім нове. Це не звичайна собі суміш, що складається з Бога і людини, а повністю нова людина, наскрізь проникнена тим, що Боже. А Бог завжди залишається Богом. Він проникає у нас, людей, розчиняється в нас, а ми – у Ньому. Та все-таки Він завжди залишається Богом, а людина – людиною.

Колись сипали сіль на криваві рани, аби їх про­дезінфікувати і зупинити крововтрату. Щоправда, це страшенно пекло, але треба було перетерпіти, щоб рана загоїлася без ускладнень. Сіль на рані і в прямому, і в переносному значенні – це дуже боляче, бо може ще раз розірвати струп погано чи тільки поверхово загоєних ран. Однак іноді під тонким струпом розвивається запальне вогнище. Воно може зникнути тільки тоді, коли струп трісне, і в такий спосіб рана зможе гоїтися зсередини. Вихід на дорогу Ісуса може бути дуже болісним. Ісус не завжди лікує нас якимось м’яким бальзамом чи дешевими «пластирами втіхи», а справді кінськими дозами. Тоді відкриваються давні рани, знову виходить на поверхню нібито давно вже загоєне, відпадають струпи, відкриваючи скалічені місця. Якщо ми піддаємося Господній, іноді болісній і довготривалій, терапії, то наші рани загоюються зсередини, від основи.

Автор: Ренат Ларсоу