Я прекрасно розумію, що 25 років, що проминули, різко знизили кредит довіри до Церкви з боку суспільства.

Це привід для наших роздумів. Ми занадто часто за останні 25 років займалися питаннями нерухомості, зведенням храмів і монастирів, відновленням того, що, часом, можливо, і відновлювати-то було не треба.

І ми упустили, насправді, творення нашої Церкви, яка передусім складається з людей. Творили стіни, але не творили душі. Спочатку наївно вважаючи, що народ наш залишався православним у глибині душі увесь радянський час, і йому треба було храм відкрити, щоб помолитися, і монастир побудувати, щоб охочим почати чернече життя. Ми забули про те, що наш народ відійшов від Церкви. Причому не лише за 70 років радянського минулого. Він вже багато в чому відійшов до 1917 року.

Нехай краще підписують, ніж барикади зводять

– Паства змінилася за цей час? Радянський парафіянин і російський – це різні люди?

– Звичайно. Радянський час вимагав від людини якщо вже не богословських знань, які важко було придбати, то, принаймні, готовності чимось пожертвувати і чимось ризикнути, щоб позначити себе як практикуючого християнина, який приходить у храм. Це вимагало зусиль моральних і інтелектуальних. За це можна було дечого позбутися.

Це, до речі, пояснює певного роду недоліки нашого духовенства, представники якого були, по суті, вигнанцями в радянському суспільстві, не захищеними ні юридично, ні фінансово. Звідси прагнення деяких священиків радянського часу хоч щось заробити, розуміючи, що в них не буде державних пенсій, що в будь-який момент вони не по волі навіть єпископа, а по волі уповноваженого Ради в справах релігії можуть позбутися свого місця. Тому хоч би якось фінансово оберегти себе і свої сім’ї від того, щоб опинитися в бідності і навіть убогості.

Адже це забуто, трагедія Церкви радянського часу. Коли її вже не знищували, як у 20-і, 30-і, 40-і роки, але тримали в положенні абсолютно принизливому.

– А уповноважений Ради – це офіцер КДБ, вірно?

– Так, номенклатура уповноважених Ради у справах релігій була сформована із співробітників КДБ, звичайно це були підполковники і полковники. Вони діяли в тісному контакті з 5-м управлінням КДБ, з політичною поліцією. Їх завдання було не просто контролювати церковне життя, а максимально його руйнувати, просуваючи часом негідних і пригнічуючи кращих представників нашого духовенства, постійно чинячи тиск на всіх.

А зараз вчорашні гонителі Церкви з легкістю перейшли з партзборів на божественну літургію, з першотравневих демонстрацій на хресні ходи. Точно так, як і вони свого часу ритуально-протокольно говорили про будівництво комунізму, зараз вони говорять про зародження Святої Русі. Так само намагаючись, як міфічний комунізм, конвертувати міфічну Святу Русь у матеріальні блага.

Ми часто бачимо, як величезна кількість коштів витікає на рахунки чиновників, вирушає в офшорні зони, просто зникає невідомо куди. Але, на відміну від початку 90-х років, коли Церкву розглядали як інститут, який протистояв і, вже принаймні, був відсторонений, відчужений від державної номенклатури, зараз нас часто розглядають як частину цієї номенклатури. Не дивлячись на те, що, якраз на відміну від радянського часу, зараз закон про свободу совісті, тобто про відділення Церкви від держави, реально працює.

– Зараз стала популярна така форма обурення, як петиції. Їх просто створити і просто підписати, і здається, що люди часто навіть не учитуються, проти чого вони протестують. Але якщо бачать, що щось держава зробила разом із Церквою, це миттєво викликає реакцію. Церква стала неначе автоматичним подразником.

– Як історик, можу сказати: нехай краще підписують, ніж барикади зводять. Адже я зовсім не переконаний, що черговий 17-й рік не закінчиться для нашої країни чимось, що нагадує попередній 17-й рік. Якщо вже людям так хочеться зігнати свою злість і роздратування, нехай навіть на Церкву, нехай краще підписують ці петиції. Церква дійсно розтринькала величезний кредит довіри, виданий їй суспільством наприкінці 80-х, – початку 90-х років.

– Чому так вийшло?

– Бо в Церкву влилися люди, які не розуміли, ні що таке Церква, ні що таке служіння священнослужителя. Вони побачили ще одну структуру, в якій можна зберігати в собі звичну ідеологічно зомбовану свідомість, наповнену різним родом фобій, не брати на себе відповідальність.

Можна, змінивши лише риторику, досягати командних посад, не маючи ні серйозної освіти, ні серйозних знань, ні серйозного професіоналізму, просто паразитуючи на недорозвинених релігійних потребах наших духовно і психологічно дезорієнтованих сучасників.

– Ці потреби змінилися за 25 років?

– На жаль, для переважної більшості тих, хто приходить у храми, досі зовнішнє ритуально-обрядове благочестя, я б навіть сказав, благоліпне, є альфою і омегою церковного життя. Чого варті, наприклад, ці богословсько безглузді і морально блюзнірські водохресні купання. У рядах цих купальників кого тільки не знайдеш.

Яскравий приклад того, що нас сприймають як складову частину екзотично-фольклорної тусовки, покликаної урізноманітнити разом з торгово-розважальними центрами нудне і в чомусь тривожне життя наших обивателів.

– Хто зараз йде у священики?

– Найрізноманітніші люди йдуть, представники того самого суспільства, яке не дуже-то і розвинулося за ці 25 років у духовному і культурному плані. Порівнюючи нинішніх студентів і студентів 90-х, я можу сказати, що студенти 90-х років були куди більше натхненними.

Нерідко в семінарію приходять ті, у чиїх батьків немає грошів купити місце в престижному учбовому закладі, або хто не ризикує поступати у світський інститут. Адже зараз вступ у семінарію не відгукнеться жодними ускладненнями і конфліктами з уповноваженими, з КДБ, із сім’єю, з навколишнім суспільством. Не доучився, пішов в інший заклад. Це ні до чого не зобов’язує. І більше потрапляє випадкових людей. Але, повторюся, це всі дуже різні люди, як студенти, які приходять у семінарію, так і парафіяни, які приходять на службу в церкву.

Інша справа, що ми так і сидимо на цій цифрі – 3 відсотки практикуючих християн. Тобто християн, які хоч би раз на рік причащаються.

Ситуація в провінції ще гірша, там доходить до 1 відсотка. Це наш актив. А, власне кажучи, євхаристія – це ж осереддя духовного життя.

От прийшла звістка про кончину Уляни Шмеман, вдови протопресвітера Олександра Шмемана. Він-то якраз постійно і казав, по-перше, про те, що осереддям церковного життя є євхаристія, і тільки там є церква, де є євхаристійна община, яка не просто збирається на одній парафії, а яка бачить в євхаристії сенс свого існування.

А, з другого боку, вказував на головну небезпеку для Церкви нашого часу – підміну живої віри в Христа ідеологією, якою би вона не називалася. І зараз ми якраз спостерігаємо вражаючий, як нам здавався в середині 90-х, надуманий образ хрещеного замполіта з фільму «Мусульманин», який заважає головному героєві йти до священика і вбиває його на цьому шляху, на шляху до Бога.

Він утілився в нас у численних хрещених замполітах, інший раз навіть і в рясах. Ідеологія дуже часто займає провідне місце в умах багатьох наших християн. Звідси і цей феномен – православний атеїст, православний християнин, який не причащається і не вірить у безсмертя душі.

Наш Христос виявляється нелюдяним

– Мені здається, для обивательської свідомості є різниця в словах «православний» і «християнин». Слово «православний» дискредитоване, і придбало додаткові відтінки: неадекватний, не думаючий, зашорений. Ви згодні?

– Так, звідси усі ці сленги: «православнутий», «православ’я головного мозку», втім, дуже популярні в середовищі семінаристів, які свідчать про їх самоіронію, а значить, і таку необхідну християнинові духовну тверезість.

Адже це ж немислимо було на початку 90-х. Навіть люди, які не сповідували віру в Христа, ніколи таких слів не вживали. Це вважалося блюзнірським по відношенню до тих багатьох тисяч убитих або гнаних православних християн, яких вони знали, можливо, пам’ятали, чули про яких. А зараз, на жаль, це стало складовою частиною лексикону наших сучасників.

– Що ж робити Церкві? Якою мовою говорити з людьми, щоб повернути цей кредит довіри? І чи можна його взагалі повернути?

– Розумієте, однією з характерних рис нашої країни є глибоке проникнення брехні. Адже це не випадково: упродовж десятиліть брехня не просто сприяла успішній кар’єрі, матеріальному благополуччю. Були епохи, коли люди повинні були брехати, щоб вижити, врятувати своїх ближніх.

Слово настільки знецінилося, що дуже важко знайти справжні слова. Вони можуть бути правильними, але не переконливими. Для того, щоб слово могло щось міняти, людина, яка його вимовляє, повинна за нього відповідати. А найчастіше ніхто за свої слова не відповідає: в одних ситуаціях кажуть одне, в других інше, і це ніяк не визначає життя, у тому числі і тому, хто говорить.

Люди втомилися чути, у тому числі і від нас, священиків, правильні слова, які часто ніяк не заломлюються в житті самих же священиків і самих же християн.

Дивлячись на наше життя церковне, доводиться перефразовувати слова Христові: «Тому не дізнаватимуться, що ви – Мої учні, що не буде любові між вами».

От нас і не дізнаються як християн. Про любов говориться багато, але її немає. Немає навіть елементарного співчуття. Співчуття починається з адекватного бачення дійсності: коли ти не будуєш жодних ідеологічних химер, а бачиш людей в їх скорботі, в їх нещастях, такими, якими вони є.

Не завжди при цьому їх полюбити можливо, можливо, у тебе бракує співчуття, але, принаймні, ти не осмілюєшся говорити високі, правильні слова тим, хто потребує просто твого співчуття. Слова, які тільки посилюють страждання цієї людини.

У нас є відчуття, що ми переживаємо чергове чи то друге, чи то третє хрещення Русі. Як мене завжди це дратує: взагалі-то повинно вистачати одного хрещення. Ми все то комунізм в окремо взятій країні будуємо, то Царство Небесне. Насправді, Іов – от хто є символом нашого сучасного суспільства, люди, глибоко нещасні, яких навіть віра підтримати не може.

Таким людям потрібні не правильні слова, а жива, людська участь.

Пам’ятаєте слова філософа Володимира Соловйова про «Захід, який проповідує занадто олюдненого Бога, і Схід, який проповідує Бога, зовсім нелюдяного». І ми тут дійсно справжні євразійці: наш Христос виявляється зовсім нелюдяним, у тому числі в образі тих, хто діє від Його імені, але, іноді здається, явно без Його доручення.

Як зберегти праведність? Не брешіть!

– Ви зустрічали останнім часом приклади глибокої християнської віри?

– Я, як будь-який священик, можу сказати, що парафіяни часом не лише спокушають, не лише зраджують, але і підтримують, дають уроки благочестя, справжньої жалісливості, справжньої любові.

– Був хтось, хто вам запам’ятався з парафіян?

– Це питання достатньою мірою делікатне. Звичайно, відсутність праведних парафіян робить життя священика абсолютно нестерпним.

Тим більше що в нас за плечима моторошний досвід ХХ століття, коли парафіяни зраджували і навіть вбивали своїх священиків. І, що цікаво, не стільки поганих, скільки хороших. І робили вони це часто не по злій волі своїй, а через те, що просто боялися неучастю в злі перетворитися на жертву цього зла і вважали за краще ставати катами, щоб просто залишитися в живих. Цей досвід зрад 20-х, 30-х, 40-х років нами, можливо, так вже сильно не відчувається, більша частина зрадженого духовенства пішла у світ інший, зникла з цієї землі. Хоча діти їх залишилися, і вони багато що пам’ятають.

А я, як історик, як людина, яка 20 років працювала в синодальній комісії з канонізації святих, отримала дуже серйозну, я б навіть сказав, психологічну травму після того, як у контексті дослідження матеріалу з канонізації переді мною розверзлася безодня людської зради і відступництва.

Будучи священиком, у певному розумінні обізнаним про історію нашої Церкви в ХХ столітті, я добре розумію, як, насправді, уразливе становище священнослужителя в сучасному світі.

Становище людей, які намагаються йти за Христом, а не за черговою ідеєю, завжди в цьому світі уразливе і небезпечне, це треба усвідомлювати.

От чому багатьом не хочеться йти за Христом, а хочеться, іменуючи себе християнином, служити антихристові.

У мене є почуття тривоги, не скажу, за країну, а за Церкву. Небезпеки її підстерігають різні, і головна небезпека в тому, що вона все менше стає Церквою Христовою, кажучи про що завгодно, тільки не про Христа, служачи чому завгодно, тільки не Христу. Бачачи своїх заступників і покровителів у кому завгодно, тільки не в Христі.

– Що практично робити, щоб це змінити?

– Я не випадково говорив про проникнення брехні. Треба намагатися не брехати і відповідати за свої слова. Почати з цього.

Не брешіть, це дуже важливо. Ми так звикли брехати для порятунку, це словосполучення так утвердилося, що вже поступово починаємо брехати просто за інерцією, видаючи, наприклад, бажане за дійсне.

Інтерв’ю дав: протоієрей Георгій Митрофанов

За матеріалами сайту: http://www.pravmir.ru