Усе, що треба знати про завтра, Господь вже сказав

Ми поспішаємо назустріч власній смерті

Ти часто турбуєшся? Я ставив це питання безлічі людей, більшість з яких з посмішкою відповідали: «Риторичне питання, отче! Звичайно, турбуюся! А ти хіба ніколи не турбуєшся?»

І намагаючись відповісти на це питання, я опинявся в скрутному становищі, бо розумів, що і сам часто переживаю це почуття – почуття тривоги. Ми всі постійно тривожимося. І зараз, перед ефіром, я з хвилюванням думав, чи зможу провести бесіду так, як слід. Так, і мені тривожно.

Приходиш у школу, бачиш маленьких дітей і розумієш, що і вони турбуються, знаходячись у постійній напрузі. Навіть школа – це постійні перегони, невпевненість і паніка.

Усі ми тривожимося. Неймовірно, але в сучасному світі це приймає масштаби якоїсь епідемії! Чуєте? Епідемії! Чому ж так відбувається?

Річ у тім, що тривогу неможливо описати точними словами. Ми не розуміємо до кінця, що вона є. Це почуття часто характеризується як страх, невпевненість, занепокоєння – загалом, украй неприємний стан, який людина відчуває, якщо їй щось погрожує чи погрожувало. Так, у тому числі, якщо подія вже в минулому. Те, що сталося, лягає на душу тяжким тягарем і давить. А якщо ще нічого не сталося, то ми боїмося, що станеться.

Якщо замислитися про те, куди всі ми поспішаємо, стає страшно. Ми поспішаємо назустріч власній смерті. Живемо так, немов у нас у планах якнайскоріше померти. Не насолоджуємося життям, даним нам Богом, а постійно мчимо кудись, чекаючи побачити щось нове, інше, не таке, як сьогодні чи вчора.

Ми ніколи не живемо тим, що маємо зараз

І питання тут у наступному: коли ми навчимося радіти тому, що маємо сьогодні? Коли почнемо насолоджуватися сьогоднішнім днем? Те, що ми маємо сьогодні, – це тут і зараз. І нестримно зникне через мить. Час летить. І в даний момент, коли я промовляю ці слова, він мчить нестримно.

Як сказав мені один учень у школі:

– За п’ять хвилин дзвінок!

Я відповів:

– Бачиш? Ти поки що сидиш тут і зараз, а думки твої вже в майбутньому, яке настане за п’ять хвилин. При цьому в тебе немає необхідності якось планувати це майбутнє, щось робити, вирішувати – ти просто не живеш сьогоденням, не живеш тим, що є зараз!

Сьогодення постійно зникає з нашої уваги, ми живемо в іншому часі, між минулим і майбутнім, втрачаючи при цьому справжній момент. Наприклад, зараз друга година, але подумки ми вже не в цьому часі, десь о третій годині, у завтра чи післязавтра. Чи взагалі в тому, що буде через місяць. Чи рік.

Ми мчимо вперед, але не з конструктивним настроєм, не з творчими планами, а з тривогою. Наша уява не дарує нам радість, навпаки: ми втрачаємо здатність радіти життю і починаємо хворіти.

Наприклад, зараз ти з ентузіазмом плануєш щось зробити, але коли берешся за цю справу, то швидко втрачаєш увесь ентузіазм, бо починаєш думати вже про наступні справи і завдання – ті, які чекають на тебе завтра. І так – завжди.

Ми ніколи не живемо зараз, тут і зараз. Адже це, скажу я вам, найнадійніший, найбезпечніший відрізок часу. Те, що ти маєш зараз, – єдине, що належить тобі по-справжньому, бо цьому можна радіти в даний момент. Насолоджуватися Божим даром – життям, – брати від нього все можна по-справжньому тільки зараз.

Але нас не покидає почуття тривоги, воно управляє нашим життям, заганяючи його в рамки між минулим – старими образами і спогадами – і майбутнім. Ми ніколи не живемо тим, що маємо зараз. І так проходить усе життя. Роки летять, приходять хвороби. І немає ні радості, ні насолоди, ні душевного спокою, бо ми не можемо зупинитися на конкретному моменті – зупинитися, посміхнутися і сказати від щирого серця: «Слава Богу!»

Запитуєш, приміром, у когось:

– Як справи? Усе добре?

– Ну-у, можна сказати, що добре.

«Я хвилююся, мені так погано!»

Проте якщо ти живеш сьогоденням, то прекрасно розумієш – у тебе усе просто чудово, адже в даний момент кількість проблем явно недосягла критичної позначки. В усякому разі, усе не настільки серйозно, наскільки ми уявляємо собі, коли тривожимося про сьогодення чи майбутнє.

– Я хвилююся, мені так погано! – чую я іноді.

– Чому? Я от дивлюся на тебе – ми спокійно сидимо, розмовляємо. Тобі холодно?

– Ні.

– Тоді, можливо, жарко?

– Ні, усе добре.

– Тобі важко дихати? Погано себе почуваєш? А можливо, хочеш їсти?

– Ні.

– Тоді, можливо, тобі хочеться пити?

– Ні.

– Значить, ти не голодний, пити тобі теж не хочеться, тобі не холодно і не жарко – тобто відчуваєш ти себе добре. Але можливо, тебе хтось злякав? Якийсь звір, дикий звір – лев, наприклад, – або якась людина тебе переслідує?

– Ні, усе гаразд.

– Значить, і умови життя в тебе хороші, раз усього вистачає. А якщо, припустимо, хтось з іншої планети подивиться на тебе здалека, то побачить живу, нормально одягнену, ситу, здорову людину, яка сидить і розмовляє. Але незважаючи на це тебе не покидає відчуття тривоги, хоча зараз у тебе є все і жодних проблем.

– Так, я не знаю, як післязавтра складу цей іспит.

– Слухай, післязавтра – це післязавтра, воно може настати, а може і не настати. Так, можливо, ти і провалиш цей іспит – якщо припустити найгірше. Але зараз, зараз, поки ми розмовляємо, що відбувається?

– Ні, зараз нічого не відбувається, просто я думаю про цей іспит і турбуюся, як він пройде.

Бачиш? От твоя проблема.

Зараз усе добре. У тебе все добре, але ти цього не розумієш, не радієш, а навпаки, ніби спеціально шукаєш привід для хвилювання і занепокоєння.

І тобі в голову починають приходити тривожні думки про те, що буде через кілька днів, як складеш іспит, що станеться з тобою через кілька років, хто потурбується про тебе в старості, що чекає на тебе після смерті, як житимуть твої діти, як бути із спадком.

Ти починаєш турбуватися до появи проблеми

Але коли, коли це станеться? Зараз? Прямо зараз? Якби ти сприймав життя як дар Божий, то цінував би тільки цей, конкретний момент і думав лише про те, що відбувається зараз. І будь-яка проблема хвилювала б тебе лише одного разу. У який момент? Тільки тоді, коли вона з’являється. А зараз чим ти займаєшся? Постійно боїшся того, чого ще немає, а можливо, і не буде. А коли все закінчиться, із подивом подумаєш: і чого я так хвилювався? Але при цьому кожного разу ситуація повторюватиметься знову і знову.

Ти починаєш турбуватися задовго до появи проблеми і в результаті страждаєш у рази більше, ніж цього хоче Бог. Так, Він попускає нам страждання, але тривога, занепокоєння – це тільки наше безумство, наша дурість.

Тривога – це брехня, яку ми створюємо самі, в якій самі живемо і мучимося. Господь не створював тривог і занепокоєння.

Так, Він посилає рятівні страждання, і в житті неодноразово доводиться терпіти хвороби і поневіряння, а потім настає смерть, яка веде нас у рай. Бог попускає все це для того, щоб у кінці ми набули радості – так само, як колись її втратили.

Адже ця радість була загублена людиною заради задоволення власного егоїзму, заради скороминущої насолоди, що спричинила за собою страждання; і тому саме через страждання, через біль нам судилося наблизитися до Бога. Але тривога тут ні при чому. Тривога – це не страждання, рятівне і послане нам Богом для спасіння.

Тривога – це муки, які ми заподіюємо собі та іншим людям, страждаючи і старіючи завчасно. Включи голову і припини уяву. Саме вона винна в тому, що тобі тривожно. Ти малюєш уявні картини, створюєш якісь сценарії, підозрюєш щось – загалом, думаєш про те, чого ще немає.

Усе, що тобі треба знати про завтра, Господь вже сказав

Наприклад, дехто каже: «Грецію чекає землетрус». При цьому навіть сейсмологи не можуть точно сказати, коли це станеться, бо не знають. А паніка, що викликається чутками, набагато гірша за сам землетрус, який продовжиться півхвилини. Бо вся країна тепер житиме в напрузі і страху і люди перестануть спати ночами. І хоча точно доки ніхто не знає, буде землетрус чи ні, – за п’ять тижнів, або за п’ять місяців, або за ще довший період часу люди перебуватимуть у стані постійної тривоги.

Але це тупиковий стан, він ні до чого не призведе. А відбувається це, бо в нас немає віри. Якщо вірити в Бога, то немає необхідності знати, що станеться завтра, післязавтра, і хвилюватися із цього приводу.

Усе, що тобі треба знати про завтрашній (і післязавтрашній) день, Господь вже сказав. Причому не просто про завтрашній – він сказав, що буде наприкінці світу, сказав про Своє Друге пришестя, дав тобі всю необхідну інформацію для того, щоб ти не турбувався і знав: попереду – Царство Боже, попереду – Рай. Ну, і про всяк випадок, тобі було сказано і про життя без Бога, про пекло, куди краще не потрапляти. От скільки всього корисного повідав тобі Бог. А про інше не сказав.

Чому? Бо Він милостивий, людинолюбний і прекрасно розуміє людей, бо і Сам був Людиною.

Якщо в тобі є людяність, людинолюбство, ти ніколи не обтяжуватимеш інших людей. Так і Бог нас не обтяжує – не лише засудженням чи докорами, але і тим, що відомо Одному Йому.

Бо ми не в силах будемо сприйняти цю інформацію. А оскільки Бог зовсім не хоче, щоб ми тривожилися і хвилювалися, Він дає нам знати тільки те, з чим ми впораємося.

Бог навіть не сказав нам, коли буде Друге пришестя, бо знає, що ми почнемо панікувати. Але Він хоче, щоб ми завжди були готові до цього, і тому про Друге пришестя нам відомо. Отже ми можемо спокійно, упокорено і довірливо трудитися, готуючись до зустрічі з Господом. Якщо щодня бути з Богом, то не турбуєшся про майбутнє.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)