Євангеліє від Марка: найстрімкіше
Євангеліє від Марка завжди йде після Євангелія від Матфея. І якщо ми почнемо його читати, то скоро побачимо – усе, що є в цьому Євангелії, є і в Євангелії від Матфея, а також і в Євангелії, що йде за ним, від Луки. На перший погляд може здатися, що це Євангеліє не відрізняється від інших Євангелій, проте це не так. Євангеліє від Марка – абсолютно особливе, що вражає у своїй глибині.
У митрополита Антонія Сурожського є чудові слова про Євангеліє від Марка: “Я став віруючим, зустрівшись саме з цим Євангелієм. Якби я взявся читати Євангеліє від Матфея, яке було звернено до юдеїв, віруючих євреїв того часу, або Євангеліє від Іоанна, яке дуже глибоко занурене і у філософську, і в богословську думку, я, ймовірно, не зрозумів би їх, коли мені було чотирнадцять років. Євангеліє від Марка було написане учнем апостола Петра саме для таких молодих людей, молодих дикунів, яким я був у той час, написане для того, щоб дати уявлення про вчення Христове і про Його особу тим молодим людям, яким найбільше це було треба. Воно написане коротко, сильно і, сподіваюся, дійде до душ інших людей, так само як воно перевернуло мою душу і преобразило моє життя”. До цих слів складно щось додати. Але якщо виразити думку митрополита Антонія одним словом, можна сказати, що Євангеліє від Марка – стрімке. Найкоротше з чотирьох Євангелій, воно найкраще підходить для тих, хто уперше вирішив прислухатися до Слова Божого.
Церковне передання свідчить, що апостол Марк записав Євангеліє зі слів святого апостола Петра, найревнішого з дванадцяти апостолів. При цьому він був тим учнем, який відрікся від Христа в найважчу хвилину: “І згадав Петро слово, сказане йому Ісусом: перше ніж двічі проспіває півень, ти тричі відречешся від Мене, і почав плакати” (Мк. 14:72). Святий Петро – приклад любові до Спасителя і одночасно приклад немочі, усім нам так знайомої. Євангеліє від Марка свідчить про те, як Господь Ісус Христос допомагає людині здолати свою неміч, навіть самий крайній її прояв – невіру.
Євангеліє від Марка починається словами: “Початок Євангелія Ісуса Христа, Сина Божого” (Мк.1:1). Немов звук камертона звучать вони упродовж усього оповідання святого апостола. Син Божий став Сином Людським, щоб дати людям позбавлення.
У євангеліста Марка є дуже цікава особливість. Це стрімкість подій: “І коли виходив з води, зараз же побачив Іоан небеса, що розкривалися, і Духа, Який, мов голуб, сходив на Нього” (Мк. 1:10); “І сказав їм Ісус: ідіть за Мною, і Я зроблю, що ви будете ловцями людей. І вони відразу ж, покинувши свої сіті, пішли за Ним” (Мк. 1:17-18); “Зразу ж зібралося багато людей, так що вже не вміщалися біля дверей, і Він говорив їм слово” (Мк. 2:2). Ці приклади можна продовжити. Усе відбувається “негайно”, миттєво, ніби ми самі виявляємося перед Спасителем і бачимо те, що відбувається. У цьому розкривається нестримність євангеліста Марка. Відкривши друге Євангеліє, людина “відразу” стає свідком живого слова Господа Ісуса Христа.
Але, напевно, головною особливістю Євангелія від Марка є його чіткий розподіл на дві частини. І знаходиться він саме в середині – у восьмому розділі. Перша частина Євангелія починається з короткого опису проповіді Предтечі Господнього – Іоанна Хрестителя, Хрещення Ісуса Христа, потім розповідає про проповідь Самого Господа і робить акцент на чудесах Спасителя. Перше диво в Євангелії від Марка – вигнання злого духу. Одержимість злим духом – найстрашніше явлення сил зла, коли людина втрачає контроль над собою і поневолюється духом злості. Тільки Бог може звільнити від одержимості. І Господь Ісус Христос робить це: “І вжахнулися всі так, що один одного питали: що це, що це за нове вчення, що Він владно і духам нечистим наказує, і вони слухаються Його?” (Мк. 1:27). Люди не розуміють, сумніваються – спочатку вони бачать явну владу зла, а потім розуміють, що воно повержене, переможене і не може нічого протиставити силі Христовій. Потім слідують інші чудеса: утихомирення бурі, воскресіння мертвої дівчинки, яка негайно встала і почала ходити (див. Мк. 5:42), – сама смерть відступає.
Йдучи далі за оповіданням святого апостола Марка, ми читаємо про насичення людей хлібом, про розкриття вух глухого і очей сліпого. Два ці дива кажуть нам не лише про зцілення конкретних людей, але і про необхідність прозріння для кожної людини. У перших же словах Євангелія апостол Марк називає Христа Сином Божим. Але ці слова треба почути і побачити не лише фізичними органами чуття. Треба побачити і почути їх серцем і душею, щоб вони звучали всередині нас, щоб ми жили ними. Упродовж усього євангельського тексту Господь веде до цього духовного видіння і чуття Своїх учнів, а разом з ними – нас.
Ще одна особливість другого Євангелія розкривається після того, як ми розуміємо: Христос не просто виганяє бісів, воскрешає мертвих і зціляє хвороби, Він забороняє казати про це. Наприклад, звертається до сліпого: “Не заходь у село і нікому в селі не розповідай” (Мк. 8:26), а до цього практично ті ж слова почули зцілений від прокази (див: Мк. 1:44) і батьки дівчинки (див: Мк. 5:43), яку Він воскресив. Чому Господь робить це, хоча прокажений, який зцілився (і не лише він), незважаючи на заборону, проголошував і розповідав про те, що сталося (Мк. 1:45)? Бо ще не прийшов час і не здійснилося головне явлення сили Сина Божого. І головне було в тому, що “Сину Людському належить багато постраждати, і відцураються від Нього старійшини, первосвященики та книжники, і буде вбитий, і на третій день воскресне” (Мк. 8:31).
Страждання і Хрест – от для чого Син Божий приходить до людей. Апостол Петро, як сказано в Євангелії, “відізвавши Його, почав перечити Йому” (Мк. 8:32). Петро не вірить, намагається переконати Учителя, що цього не може бути, що не може страждати і померти Той, Хто так явно виганяє зло, хвороби і страждання з людського життя. Петро не вірить навіть словам про воскресіння з мертвих. Але Христос звернувшись і поглянувши на учнів Своїх, заборонив Петру, сказавши: “Відійди від Мене, сатано, бо ти думаєш не про те, що Боже, а що людське” (Мк. 8:33).
“І, покликавши народ з учениками Своїми, сказав їм: хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде. Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її” (Мк. 8:34,35). Син Божий звільняє людину від зла і страждань, щоб перейняти їх на Себе, прийняти саму смерть, щоб у смерті явити славу Божу. До цього Господь закликає і нас: зречися себе і візьми хрест… Христос відмовляється, зрікається Себе перед Хрестом і смертю. Він прийшов, щоб не лише позбавити від страждань і смерті, але і розділити їх з людиною. Бо Ісус Христос не лише Син Божий, але і Син Людський – Людина.
Після цього Господь постійно каже учням про майбутні Свої страждання, зміцнює їх віру. Апостоли Петро, Яків і Іоанн бачать славу Спасителя в Преображенні: “Узяв Ісус Петра, Якова та Іоана, і вивів лише їх одних на гору високу, і преобразився перед ними. Одяг Його став блискучим, дуже білим, мов сніг, як жоден білильник не може вибілити на землі” (Мк. 9:2,3). І знову Христос “наказав їм нікому не розповідати про те, що бачили, доки Син Людський не воскресне з мертвих” (Мк. 9:9). Біля підніжжя гори Христа чекає батько одержимого злим духом юнака. На прохання батька про зцілення Господь відповідає: “Якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому” (Мк. 9:23). І от ми чуємо, як батько юнака вигукнув із сльозами: “Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству” (Мк. 9:24). Цей чоловік вже майже втратив останню надію, досяг межі свого горя. Він у сльозах благає Христа про свого сина і тут же благає про допомогу в невір’ї. Ми бачимо бажання вірити, коли віра змінилася невірою, коли вже немає жодних сил. Блаженний Августин, дуже точно пояснив ці слова: “Коли не вистачає віри, молитва гине. Віра є джерело молитви (от і струмок не тектиме, якщо джерело його висохне). Тому віритимемо, щоб молитися, і станемо молитися, щоб не вичерпалася та віра, якою молимося!”
І от Господь йде в Єрусалим. Все ближче і ближче те, заради чого Син Божий став людиною. Він учив Своїх учнів і казав їм, “що Сина Людського видано буде до рук людських, і вб’ють Його, і, вбитий будучи, Він на третій день воскресне. Вони ж не розуміли цих слів, а запитати Його боялися” (Мк. 9:31,32). Дванадцять учнів “жахалися і, йдучи за Ним слідом, боялися” (Мк. 10:32). Господь же все одно наставляв їх: “Хто хоче бути більшим між вами, нехай буде вам слугою. І хто хоче бути першим між вами, нехай буде всім рабом. Бо і Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох” (Мк. 10:43-45).
І от вже – Єрусалим. Ми чуємо останні притчі і повчання. Виконуються слова Христові про страждання і смерть, ми чуємо останній передсмертний вигук Сина Божого: “Боже Мій! Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?” (Мк. 15:34). Відповіддю на це страшне питання стають слова римського сотника, який брав участь у розп’ятті: “Воістину Чоловік Цей був Син Божий” (Мк. 15:39). Язичник увірував, бачачи страшну хресну смерть. Так євангеліст Марк повернув нас до тих слів, з яких почалося Євангеліє, – Син Божий. Син Божий, знедолений, висміяний, обмовлений, розіпнутий і померлий, – і в Нього потрібно повірити.
“Він воскрес – Його нема тут” (Мк. 16:6), – чують жінки, які прийшли рано вранці до гробу помазати тіло Христове поховальними пахощами. І більше немає місця невірству, бо Син Божий зійшов до глибин людського страждання, розділивши з нами навіть саму смерть, щоб воскресінням з мертвих дати віруючим спасіння.
Автор: священик Василь Куценко