Повернення блудного сина

У 1983 році відомий своїми книгами католицький служитель Генрі Ноуен зайшов до свого друга і побачив на стіні репродукцію картини Рембрандта “Повернення блудного сина”. На репродукції, старий батько, одягнений у довгий червоний плащ з ніжністю обіймав молодого чоловіка в лахмітті, який стояв перед ним навколішки. Обох осявало таємниче світло. Генрі Ноуен не міг відвести погляд від цієї картини, вона надзвичайно вразила його, і коли йому випала можливість відвідати Ленінград і побачити саму картину в Ермітажі, він провів перед нею багато годин споглядаючи і роздумуючи.

Здавалося б, людині, яка давно прийшло до Бога, що може сказати ця стара історія. Як часто нам здається, що ми вже все це пройшли і що ця історія потрібна грішникам, щоб нарешті зрозуміти своє положення і покаятися. Це добре помітив Рембрандт, як ви бачите, на картині зображений не лише батько і його сини, але і інші люди, які стоять навколо і спостерігають з боку. Саме таку позицію часто займаємо всі ми, коли чуємо цю історію вже не вперше. Але чи так далекі ми від життєвого шляху блудного сина?

І притча і картина називаються “Повернення блудного сина”, але саме слово “повернення” має на увазі попередній йому відхід. Повернення – це поява вдома після того, як дім був залишений, і радості повернення передувала печаль відходу. Євангеліст Лука розповідає про цей відхід досить буденно, і нам іноді важко уявити, наскільки нечуваним був вчинок молодшого сина, наскільки образливим, ворожим, що повністю відкидав загальноприйняті традиції того часу. Відхід сина з дому був рівноцінний побажанню смерті власному батькові. Син вимагає не лише розділити спадок, але також і отримати свою частину. Але після заповіту власності синові, у батька є право отримувати дохід з цієї власності до тих пір, поки він живий, а прохання сина має на увазі одне: “Батьку, я не в силах дочекатися того моменту, поки ти помреш”. Відхід його з дому був набагато більш ворожим, ніж може здатися на перший погляд. Його відхід це відторгнення того дому, де він був народжений і вигодуваний заради того, щоб дістати бажане.

Він також пориває з традицією, шанованою тим домом, до якого він належить. Лука говорить: “Пішов у далекий край” (15:13). Річ не в тому, що він хотів подивитися світ, а в тому, що він не хотів мати нічого спільного з тим способом життя, мисленням і поведінкою, які передавалися з покоління в покоління і були заповідані йому. “Далекій край” це те місце, куди ми втікаємо від того, що вдома шанують як священне. Він хотів піти якнайдалі від усього того, що було в батьківському домі.

Проблема в тому, що в житті більшості з нас важко виявити настільки ж відкрите бунтарство. Ми начебто не заперечуємо цінності, що даються нам Євангелієм і проповідуються Церквою. Ми не кажемо – Господи, мені набрид Ти і все, що з Тобою пов’язане – так що я житиму чимдалі від Тебе. Але якщо ми будемо до кінця чесними перед Богом і собою, то побачимо те, як ми тим або іншим чином часто віддаємо перевагу “далекому краю” над своїм рідним домом. Писання говорить, що “наше життя – на небесах” (Флп. 3:20), і всякий раз коли ми живемо так, якби нічого окрім цього життя немає, ми йдемо в далекій край. Якщо ми знаємо про свій істинний дім, але вважаємо за краще жити за правилами цього світу, а не Отчого Дому, то ми віддаємо перевагу далекому краю. Кожного разу коли ми всім нашим життям, вчинками, словами кажемо, “краще б не було всіх цих складних заповідей” і повчань, ми як той блудний син бажаємо смерті нашому батьку. …Нам здається що жити набагато легше, якби Бога і всіх Його “дурниць” не було б, і вважаємо за краще жити так, якби Бога не було в нашому житті.

Блудний син, Геріт ван Хонтхорст

Відхід з дому це не просто подія, що відбувається в просторі та часі, це заперечення того, що я належу Богу всією своєю істотою, що я створений Ним і Він мене оберігає; відхід з дому це відмова визнати ту істину, що Бог “створив усе нутро моє, витворив мене в утробі матері моєї” (Пс. 138:13). Відхід з дому – це коли ми починаємо жити так, якби дома ніколи і ні було. Дім це те місце, де я можу почути голос Бога, Який говорить мені: “Син Мій улюблений, у тобі Моє благовоління” (див. Лк 3:22). Голос, який привів до життя Адама і кличе всіх дітей Божих; голос, який звертався до нас у минулому і звертається зараз. Це голос Бога Отця, Який викликає світло і любов скрізь, де він чутний. Цей голос ніколи не припиняється і коли я чую його, я знаю, що я знаходжуся вдома, що зі мною Бог і мені нічого боятися, і навіть якщо я “піду навіть у тіні смертній, не боятимуся зла” (Пс. 22:4). Я знаю цей голос завдяки Ісусу Христу, до Якого цей голос був звернений біля річки Йордан. Завдяки Йому, Який назвав нас братами я знаю, що і в мене є Дім і Отець. Ісус молився за нас, кажучи: “Вони не від світу, як і Я не від світу. Освяти їх істиною Твоєю; слово Твоє є істина” (Ін. 17:16,17). У цих словах я дізнаюся, де знаходиться мій істинний дім.

Та все ж час від часу я цей дім покидаю, вислизаю з люблячих рук Отця і втікаю в далекі краї в пошуках любові. Це і є трагедія нашого життя. Ми стаємо глухими до голосу, який називає нас улюбленими дітьми, покидаємо єдине місце, де можемо його чути і йдемо, відчайдушно сподіваючись знайти десь те, що знайти можна тільки вдома. Ми йдемо і перестаємо чути ніжний, люблячий голос. Але безліч інших голосів, гучних і щедрих на обіцянки спокушають нас і кажуть: “Йди і доведи, чого ти вартий”. Ісус, після того, як був хрещений і названий “Сином Улюбленим”, чув ці голоси. Диявол переконував Його довести те, що він гідний любові, досягнув успіху, став знаменитим і могутнім. Нам теж знайомі ці голоси, вони завжди поруч, уміють торкнутися найпотаємніших куточків нашої душі, в яких ми починаємо ставити під сумнів себе і любов Бога. Вони гучно заперечують ту істину, що любов – це безвідплатний дар. І ми покидаємо дім кожного разу, коли перестаємо вірити голосу, що називає нас улюбленими дітьми, ми дивуємося, чому мене хтось образив, відмовив мені в чомусь, не звернув на мене уваги. Не розуміючи, що відбувається, ми вдаємося до похмурих роздумів про чужі успіхи, власну самотність і про те, як світ несправедливий до нас. Кожного разу коли ми починаємо думати, що нам потрібно заслужити на любов, ми йдемо з отчого дому і опиняємося в “далекому краї”.

Повернення блудного сина, Пітер Пауль Рубенс

А головне питання: “Кому я належу? Богові чи світу?” Більша частина нашого життя вкаже на те, що ми більше належимо світу. Щонайменша критика дратує нас, будь-яка відмова вводить у смуток. Ми приймаємо дари від Отця Небесного – здоров’я, таланти, потенціал, але для чого? Ми продовжуємо використовувати їх для того, щоб справити враження на людей, завоювати пошану, підтримку, довести своє право на те, щоб бути коханим, замість того, щоб удосконалювати і розвивати ці дари на славу Господню. Коли ми живемо так, ми як би прагнемо довести всьому світу і собі самому, що не потребуємо любові Господньої, можемо самі влаштувати своє життя і бажаємо бути повністю незалежними. Ми шукаємо любові, але шукаємо її у світі, який каже: “Я люблю тебе, якщо ти красивий, розумний, успішний або багатий, якщо в тебе є хороша освіта, хороша робота і потрібні зв’язки”. У світській любові приховані нескінченні “якщо”. І кожного разу коли ми вирушаємо в пошуках безумовної любові туди, де її знайти неможливо, ми губимося, стаємо “блудними синами і дочками”. Блудний син уподібнився Адаму, сказавши Богу “ні”, відкинувши любов Божу, завдяки якій він з’явився на світ. І ми всі – нащадки Адамові, беремо участь у цьому бунті, але як і він – можемо отримати прощення. Руки Отця завжди протягнуті до нас, Він ніколи не відмовлявся від Свого благословення і ніколи не переставав називати нас любими. Але як Отець не міг змусити Сина залишитися вдома, не міг силою нав’язати йому Свою любов, так і нас Він відпускає на свободу, навіть знаючи про те, які страждання це спричинить Йому і нам.

Картина не залишає сумнівів у тому, що молода людина опинилася в дуже скрутному становищі. Її голова поголена, як в ув’язненого, який втратив своє ім’я і отримав на заміну номер. Тоді як красивий одяг людей, які стоять поряд з ним, свідчить про їхню гідність, його тіло прикрите лише обірваним халатом і стоптаними сандалями, що свідчать про страждання і убогість. Що трапилося з сином у “далекому краї”, як відхід з дому відбився в його душі? Йдучи з дому, він перестав чути люблячий голос Бога і був більш схильний до голосів цього світу, з усіх сил намагаючись сподобатися, бути прийнятим. Так часто живемо і ми, якщо в нас не виходить щось, нас долає заздрість до тих, хто успішніший, якщо ж досягаємо успіху, то доводиться мати справу із заздрістю і ненавистю оточення. Світ учить нас бути пильними і нікому не довіряти, сумніватися в тому, що хтось нас може любити. Молодший син пізнав гіркоту повної самотності, коли ніхто з оточення не виявив до нього жодного інтересу. Він був потрібний лише до тих пір, поки міг бути чимось корисним. Але не залишилося грошей, не залишилося подарунків і він став чужим, відчув усю глибину свого відчуження. Але саме це відчуття власної нікчемності повернуло його до життя, він зрозумів, що стояв на шляху до смерті. Що ж допомогло йому зробити в цей момент вибір на користь життя і повернутися додому, долаючи свої сором, страх і гордість?

Те, що, незважаючи на все, що він втратив – гроші, друзів, репутацію, самоповагу, радість життя і внутрішній мир, він все ще залишався сином свого батька! Рембрандт теж помітив це: на картині в сина, який повернувся, немає нічого, окрім одного – кинджала, який був єдиним знаком його благородного походження.

Навіть зазнаючи приниження він прагнув не забути чий він син, а інакше продав би і цю цінну річ. Саме пам’ять про його походження допомогла йому повернутися додому. “Скільки наймитів у батька мого мають надлишок хліба, а я вмираю з голоду; встану, піду до батька мого і скажу йому: батьку! Згрішив я перед небом і перед тобою” (15:17,18). Кожен з нас йдучи з Дому нашого Небесного Отця, марнував Його дари, духовні багатства. Часто ми навіть не знаходимо сил молитися, втрачаємо інтерес до роботи, до людей, до служіння, наші думки ведуть до руйнівних вчинків. І нам так потрібно в цей момент прислухатися до голосу, який тихо говорить нам, що жодна людина на світі не здатна подарувати нам ту любов, якої ми жадаємо. Ні дружба, ні найближчі стосунки, ні суспільство ніколи не допоможуть нашому примхливому серцю в його найпотаємніших бажаннях. Лише голос, що кличе з дому: “Син Мій улюблений, у тобі Моє благовоління“. І цього відняти не може ніхто.

Повернення блудного сина (фрагмент), Рембрандт ван Рейн

Іноді, вирішивши повернутися, ми як і блудний син, готуємо промову, уявляючи зустріч, і те, як ми пояснюватимемо свою поведінку, говоритимемо про свої досягнення чи вибачатимемося, розповідатимемо і прагнутимемо захистити себе, викликати до себе жалість або показати, що ми гідні пошани і похвали. Нам все ще здається, що любов Божа зажадає від нас пояснень. Ми все ще залишаємося дітьми свого Отця, але готові повернутися і стати лише найманцями. Ноуен написав: “Це розкаяння, але не покаяння у світлі великої любові всемилостивого Бога. Ми розкаюємося в наших вчинках, але почуваємо себе безмежно винуватими і негідними. Але одне з найбільших досягнень на духовному шляху, це прийняти прощення, яке дарується нам Господом, знову стати Його сином або дочкою, дозволити Отцю очистити нас, наше минуле і почати життя наново”. Іноді ми неначе навмисно прагнемо довести Богові, що темний початок у мені непереборний і наполягаємо на тому, щоб бути лише слугою, але те, що жадає Бог, так це наше щиросердне бажання прийняти Його прощення, отримати зцілення, відродження і оновлення і знову стати Його дитям.

Ця притча закликає кожного з нас зробити вибір. Слово Боже свідчить: “Життя і смерть запропонував я тобі, благословення і прокляття. Обери життя, щоб жив ти і нащадки твої, любив Господа Бога твого, слухав голос Його і приліплювався до Нього” (Втор. 30:19,20). Що ми виберемо сьогодні, чи безвір’я світу, що став для нас в’язницею чи свободу, яку ми маємо тільки будучи дітьми Божими? Вибір за нами. Усі залишили отчий дім, але хто повернеться сьогодні і набуде життя? Іуда зрадив Ісуса, Петро відрікався від Нього, і той і другий втрачені сини. Іуда не зміг жити з тим, що він, як і раніше син Божий, і повісився. Петро у відчаї і сльозах, повернувся, пам’ятаючи чий він син. Іуда вибрав смерть, Петро вибрав життя. Той же вибір стоїть перед кожним з нас.

За матеріалами сайту: http://moscow.nazarene.ru