Зректися себе? Навіщо?

У Євангелії є місця дуже приємні для слуху, і є місця дуже гіркі.

Заповіді блаженств або прощення блудниці приємно слухати.

А прохання Христа роздати своє майно – не дуже. А про те, що потрібно любити Бога більше матері чи дружини, зовсім неприємно.

Слова про тих, хто хоче зберегти душу, але не хоче при цьому узяти хреста, слухати взагалі страшно.

Хрест – місце смерті. Перед хрестом Христа били. Над Ним глумилися. Йому плювали в обличчя. Йому пробили руки і ноги цвяхами і виставили на ганьбу.

Якось вже велика ціна Царства Небесного. Тут мимоволі замислишся про те, чи потрібне воно, і такою ціною – через цвяхи і кривавий хрест?

Але Христос стверджує, що іншого шляху немає: “І, покликавши народ з учениками Своїми, сказав їм: хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде. Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її” (Мк. 8:34,35).

Як це можна – зректися себе? Навіщо?

Навіщо я маю забути свою матір, своє дитинство, своє життя, свої почуття?

Навіщо я маю зректися своїх почуттів, своїх думок, свого досвіду? Адже Бог дав мені розум не для того, щоб я нехтував ним. І якщо мій розум неугодний Богові, нехай би Господь при народженні всім нам відрізував частину мозку, щоб не ухилялися розумом на лукавство, а дружно думали “як слід”.

Що за дивне прохання – убити в собі все своє? Убити, по суті справи, себе. Убити не просто так, а тяжким хрестом.

– Ну ні, – скаже людина, – у цьому якась помилка. Так не може бути.

Насправді, Бог же благий. І все, що приносить душі біль і нерозуміння – не від Бога. Якщо душу мучать сумніви, значить, душа просто не знайшла Божої відповіді і помиляється.

Відповідь поруч.

У Церкві є традиція читання Євангельського тексту доповнювати уривком з Апостола.

Законом я вмер для закону, щоб жити для Бога. Я співрозп’явся Христові, і вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал. 2:19,20).

Тут ми бачимо, як вирішив нерозуміння апостол Павло.

Він не був розіпнутий на хресті. Його усікли мечем.

Усікновення голови святого Павла, Енріке Сімоне

Хрестом він називає життя в Богу чи той стан, коли в душі живе Христос.

Ось це і є те саме, коли ми своє міняємо на Христове.

Як це буває і що відбувається в цей час з моєю пам’яттю, моєю любов’ю, моїм розумом, моєю особою – коли Христос починає жити в мені?

Усе просто. Ми маємо такий досвід.

Коли буваємо на Літургії, можемо помітити, як душа поступово наповнюється Христом. І виходячи з храму, можемо відчути, що душа, як чаша, повна світлом і благодаттю. У цьому світлі люди нам здаються простішими і добрішими. Під дією благодаті ми самі стаємо якось невразливі для світу і великодушними.

Потім приходимо додому, і певний час нас не можуть вколоти ні нападки рідних, ні неприємні вісті зі сторони. Ми все ще перебуваємо в божественній благодаті, і в ній тоне дія зла. Благодать робить нас незалежними від гріха і вільними від тлінної сили матерії.

Ми в цей час майже невразливі для зла.

Нас звідусіль тиснуть, але ми не стиснені; ми в безвихідних обставинах, але не втрачаємо надії; нас гонять, але ми не покинуті; повалені, але не погублені. Завжди мертвість Господа Ісуса носимо в тілі, щоб і життя Ісусове відкрилося в тілі нашому” (2Кор. 4:8-10).

Але проходить зовсім малий час, і в душі народжується паросток самолюбності.

– Чому зі мною несправедливі?

– Чому мені не додають того, що мені покладене?

– Чому мене ображають?

Цей паросток самолюбності починає нестримно розвиватися і в лічені хвилини заповнює всю душу, проганяючи благодать і витісняючи Христа.

І людина знову бажає своєї свободи, скидає із себе Хрест, який щойно зробив її по-справжньому вільною.

Христос лише півгодини пожив у нашій душі і відразу був виштовханий тим, що ми називаємо “нашою душею”.

От що мав на увазі Христос, кажучи про те, що якщо хто хоче зберегти свою душу не заради Нього, той її погубить.

Насправді, як тільки ми виштовхуємо Христа з душі, тут же стаємо уразливі для зла, для гріха, для впливу тяжкої матерії. З відходом Христа приходить безперервний біль душі. Без Христа душа болить, болить і помирає.

А що ж з моєю пам’яттю? З думками і почуттями?

Коли ми повні Святим Духом і ще на шляху між домом і храмом, можемо глянути всередину себе.

Пішла пам’ять про дитинство? Ні.

Пішли мої думки? Ні.

Пішли мої почуття? Ні.

Ні, ніщо не зникло, але все в душі стало чистішим і світлішим. Думки без гріха. Почуття сполучені з Христом. Пам’ять осяяна пам’яттю про Бога, і в ній залишається тільки все добре. Щаслива властивість пам’яті – зберігати в собі тільки все добре і забувати зле.

Отже, у той момент, коли Христос приходить до нас у душу, не відбувається її смерті. Не відбувається такого: або Господь, або я.

Усе змішується. Це змішення подібно до змішення в Трійці. Ми стаємо єдиним тілом у рамках Тіла Христового. Це Тіло Христове є Церква.

При цьому кожен зберігає свою особу. Злиття з Христом преображає особу і очищає її від гріха, але не знищує.

Ми маємо такий досвід. Достатньо звернути увагу на свою душу після причастя. Ми легко побачимо в ній Христа.

У цей час ми яскраво відчуваємо в нашій душі дію благодаті.

Приходячи додому, ми помиляємось, вважаючи, що наші ближні крадуть нашу благодать і зривають нас з неба за ноги.

Ні, ми самі дозволяємо своїй самолюбності народитися як паростку зла і заповнити душу полиню гріха. Ближні можуть спровокувати зростання зла, але винні і несемо відповідальність за зростання свого зла лише ми самі. Не рідня проганяє Христа з нашої душі, а наша власна неуважність до духовного життя і сім’я зла, з яким ми ніяк не розстанемося.

Наше завдання – зберігати в собі благодать, що дарована Христом. Нам критично важливо регулярно очищати свою душу від сміття зла і постійно тримати дім нашої душі у вигляді чистої оселі, готової для Христа, Який хоче жити в ній. У цьому зусиллі є наш хрест.

І ніхто нам не перешкода в цьому, окрім нас самих.

Усе починає псуватися, коли ми бережемо свою душу – такою, якою вона є, з її достоїнствами і гріхами. Гріх, як червоточина на яблуці, рано чи пізно погубить усе яблуко.

Усе починає мінятися, коли ми, утримуючись від гріха, зла і самолюбності, переймаємо на себе таким чином хрест Господній і співрозчиняємося в Богу.

З’єднуючись з Богом, наша душа багаторазово посилює свої добрі здібності. Ми самі розлучаємося з тяжкістю в душі і набуваємо життя вічного.

А починається все легко і просто: “Законник, спокушаючи Його, запитав…

Ісус сказав йому: полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки” (Мф. 22:35-40).

Насправді, в Євангелії немає важких, сумних або скорботних слів Христових. Є тільки скорботний стан нашого серця, що не вміщує в себе Духа Господнього.

Що поганого в любові? Любити – не каміння тягати, не мучитися і не страждати.

Допоможи нам, Господи, побачити, що любов до Бога і до людей солодше любові до себе, і те, що вона несе благодать і життя вічне, тоді як любов до себе несе біль і смерть: “Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її“.

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: Неділя по Воздвиженню