Сказав Господь: “Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде. Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її. Бо яка користь людині, коли вона придбає ввесь світ, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою? Бо якщо хтось посоромиться Мене і Моїх слів у роді цьому перелюбному і грішному, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого з ангелами святими. І сказав їм: істинно говорю вам, що деякі з тих, які стоять тут, не зазнають смерти, доки не побачать Царство Боже, що прийшло в силі” (Мк. 8:34-38; 9:1).

Ми часто і дуже глибокодумно вживаємо цей вираз: “нести свого хреста”, розуміючи зазвичай під ним терпіння скорбот і маючи на увазі, явно чи неявно, що наприкінці шляху ми отримуємо нагороду. Але що це за шлях? Хто і куди несе хреста? У роки сталінського терору засуджені до розстрілу самі рили рови, куди кати через декілька хвилин скидали їхні тіла. За часів Римської імперії засуджений на розп’яття ніс до місця страти перекладину власного хреста.

Христос різними словами (відректися від себе, узяти хреста, погубити душу свою) каже про смерть. Звичайно, Спаситель не закликає до самогубства. Але знищення в собі всього гріховного, злого, нечистого може бути часом тяжчим за смерть.

Але чому саме такий шлях християнина? Хіба не можна просто жити, прагнучи поступати по совісті, керуючись Євангелієм, люблячи ближніх? Багатовіковий досвід людства – як окремих людей, так і цілих народів і держав – свідчить, що це майже неможливо.

Людська природа вражена гріхом – це факт, який ми повинні враховувати в нашому приватному житті, це даність, на яку не можуть не зважати педагоги, це обставина, на яку не мають права закривати очі політики. Відома формула “людина за природою добра” справедлива стосовно природного стану людини, який вона мала до гріхопадіння; але говорити так про нинішню нашу природу – наївно і безвідповідально.

Є підстави вважати, що з падінням Адама змінилося і єство всього світу, усього всесвіту. І якщо це вірно, то одним з найбільш яскравих проявів у фізичному світі гріхопадіння прабатьків є другий початок термодинаміки, згідно з яким безлад у нашому світі неухильно зростає. Ми можемо покращити, упорядкувати якусь частину самих себе чи нашого місця існування. Але неминучою платою за це покращення буде істотне погіршення в іншому місці. Чисте місто на практиці означає звалища сміття навколо міста. Сите суспільство неможливе без поневолення чи знищення частини цього суспільства. Розвиток якоїсь сторони людської душі неминуче спричиняє за собою брак розвитку інших сторін.

Але невже немає виходу з цього замкнутого кола? Він, звичайно, є. Другий початок термодинаміки говорить про ізольовані системи. І якщо ми намагаємося самі будувати справедливе суспільство, якщо віддаємо дитину її примхам і капризам, якщо займаємося самовдосконаленням на основі голого раціоналізму – навряд чи ми досягнемо бажаного успіху. Але ми можемо вийти з цієї ізоляції, ми можемо знайти зовнішнє джерело енергії. Це джерело – Бог, ця енергія – божественна енергія.

Але Бог – це не безособовий абсолют. Бог – ревнитель, і Він не терпить нічого нечистого. Через те і нам треба відректися від своєї старої людини, знищити своє зле життя, попрямувати до місця страти наших гріхів, несучи знаряддя страти, – тільки так ми зможемо, з Божою допомогою, очистити своє серце від пристрастей і зробити його сосудом божественної благодаті.

Христос, Якому огидний всякий гріх і всяка нечистота, пройшов шлях самозречення до кінця. Він помер на хресті зовсім не символічно, і Його воскресіння – зовсім не метафора. Наша смерть, ушкодженість нашої природи переможена воскресінням Христовим, і нам залишилося тільки слідувати за Ним, пройти вже пройденим шляхом. Царство Боже вже прийшло. Нам треба лише ввійти до нього чи, що те ж саме, дати йому ввійти до нас. Але для цього, чесно зізнаємося, потрібні чималі зусилля, потрібна рішучість. І тут не місце самошкодуванню. Самошкодування означає замикання в собі. Відкидання самого себе – крок назустріч Богові, прояв довіри до Нього, свідоцтво любові до Небесного Отця, яка, – лише відповідь на Його любов, на Його зішесття до нас, на Його віру в нас.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)

Усе по темі: Неділя по Воздвиженню