Ми відштовхуємо від себе людей, і вони стають «бунтарями»

Тема, яку я пропоную вам сьогодні, зачіпає взаємини не лише дітей, але і дорослих. Йдеться про так званий опір. Можна назвати це протиборством, можна – протистоянням або навіть бунтарством.

Так, є такі люди – «бунтарі». Вони зустрічаються і серед дорослих, і серед дітей. І за досвідом спілкування з такого роду людьми можу сказати, що будь-який «бунтар» у глибині своєї душі – добра, хороша людина.

По суті, це найчуйніша категорія людей. Бунтар, що вічно суперечить і каже «ні», може сказати «так». Пам’ятаєте євангельську притчу, в якій батько каже одному синові: «Йди, попрацюй у винограднику»? У відповідь той сказав: «Ні», а потім пішов і виконав доручення. Інший же син, якого батько попросив про те ж саме, відповів: «Так, зроблю!» і нічого не зробив.

Це буває і з так званими «бунтарями». На словах вони все заперечують – і неспроста, тут обов’язково криється якась причина.

«Бунтарем» людина не стає просто так, цьому неодмінно передує якась подія в її житті. Можливо, колись її образили, спричинили їй біль; людина відчула глибоке розчарування, потрясіння, втратила віру в себе через зраду або жорстоке поводження і тепер знаходиться в протистоянні зі всім світом.

Як можна не бажати дивитися на Сонце, яке сяє, освітлюючи усе навколо? Як можна опиратися Христу, Який бажає усім тільки добра і приходить у життя людини ненав’язливо і делікатно? Ніхто і не чинить опору в таких випадках. А от коли тобі погрожують пальцем; коли людина, якій ти абсолютно не цікавий, починає різко і категорично вказувати тобі, що потрібно робити, засуджуючи твій спосіб життя, – тоді виникає опір.

Щоб дружина погоджувалася з тобою, стався до неї належним чином!

При цьому ніхто ніби і не збирається чинити на тебе тиск. Можливо, тобі кажуть навіть хороші, корисні речі, але кажуть їх неправильно. Це добре видно на вашому прикладі, матусі. Ви кажете абсолютно правильні, чудові слова, але те, як ви їх промовляєте – абсолютно неприйнятно.

Так, ви дуже любите своїх чоловіків і даєте їм потрібні, духовні, прекрасні поради, проте ваш тон часто буває різким, грубим, глузливим. І це стосується не лише жінок. Я не збираюся звинувачувати когось одного – просто на розум передусім спадають саме жінки, оскільки в Церкві їх більшість і вони почувають себе там як вдома.

Але і чоловіки, яких у Церкві значно менше, можуть чинити тиск і тим самим викликати у своїй дружині дух протиріччя – просто через тон, яким ведеться розмова. Якщо хочеш, щоб дружина погоджувалася з тобою, стався до неї належним чином! А коли ти розмовляєш з нею різким, беззаперечним, категоричним тоном, – природно, починається внутрішнє протистояння.

Таким чином, будь-який опір має відправну точку. Жодна людина не народжується «бунтарем», навпаки: усім нам властиво потребувати допомоги. Проте допомога ця повинна виявлятися з повагою до нашої особи.

Як у християнській сім’ї виріс агресивний борець з Церквою?

Коли я читаю про атеїстів, єретиків, бунтівників, деспотів і анархістів, що знищують усе на своєму шляху, то бачу дійсно страхітливий факт. Уявіть собі – дуже часто ці люди походили з віруючих, християнських сімей. Згадаємо Маркса, або Сталіна, або ще якогось атеїста. Що про них пишуть? «Його батько обіймав у церкві таку-то посаду»; чи: «Його мати була дуже релігійною»; «Брат його був глибоко віруючою людиною».

І кожного разу я задаюся питанням: як вийшло, що в християнській сім’ї виріс такий агресивний борець з Церквою? Чому? Бо мало бути церковною людиною. Коли при мені хтось називає себе церковним, я відразу ж замислююся, що в принципі мається на увазі під церковністю.

Можна називати себе церковною людиною і при цьому бути закінченим егоїстом, абсолютним деспотом, який не терпить заперечень, якого боїться вся сім’я і який, прикриваючись ім’ям Христовим, кривдить своїх близьких, ображає їх, насильно примушує йти в церкву.

Так, саме так ти поступаєш зі своєю дитиною – принижуєш її, вимовляючи при цьому ім’я Боже. І яка буде дитяча реакція? Опір. І нелюбов до Бога.

Апостол Павло каже стосовно подібних випадків страшні слова: «Через вас ім’я Боже ганьблять язичники» (Рим. 2:24). Це ваша провина, каже апостол. Це ви винні в тому, що люди, які оточують вас, стали такими – бо давите на них, тривожите, примушуєте нервувати. І в якийсь момент вони просто починають заперечувати все, що ви їм кажете.

Саме тому часто відбувається так, що ваші діти (з якими, поки вони маленькі, ви робите що хочете), виявившись за кордоном або створивши свою сім’ю, забувають дорогу в церкву. Вони кажуть: «Я більше не можу так жити. Мені не потрібне таке життя, не потрібен такий Бог». Їх можна зрозуміти, бо істинний Бог зовсім не такий, яким ми Його описували, – авторитарний, який тільки і робить, що погрожує, карає і відправляє в пекло. Ні, Бог – не такий. Зовсім.

Людина обороняється, бо боїться

Одна людина, згадуючи про старця Порфирія, написала: «Коли я познайомився з ним, то пізнав іншого Христа». Ця людина ніби вперше в житті побачила Бога. Раніше вона уявляла Його собі зовсім по-іншому – так, як про Нього їй розповідали батьки.

А старець Порфирій показав цій людині зовсім іншого Христа. Він показав їй любов. «Я був неприкаяним бродягою, а він обійняв мене. Я був поганою людиною, а він сказав мені: «Ти дуже хороший, дитя моє»». Як можна чинити опір людині, яка каже тобі, неприкаяному бродязі, що ти – хороший? Почувши такі слова, почувши, що ти – улюблене чадо Боже, що Бог любить тебе, втрачаєш всяке бажання захищатися і відбиватися. Адже будь-який опір – це, передусім, самооборона. Людина обороняється, бо боїться.

Саме так. Людина думає: «Моєму внутрішньому світу погрожують; моє щастя, моя гідність, моя свобода – під загрозою. Що ж робити? Захищатимуся, щоб вижити».

Але варто тільки такій людині зустріти святого, як вона забуває про самозахист і каже: «Отче, я набагато гірший, ніж ти думаєш! Але чим більше ти кажеш мені, що любиш мене, тим більше хочеться розповісти тобі про всі свої гріхи – упокорено, без щонайменшого бажання захищатися». От у чому справа.

Хіба Христос казав, що Він правий?

А в тебе виходить чинити так, щоб твоя дитина, дружина, чоловік могли відкрити тобі свою душу? Щоб з тобою їм було комфортне, щоб ви стали близькими друзями, переставши постійно щось один одному доводити.

Адже чим більше ми наполягаємо на своїй правоті, тим сильніше відштовхуємо від себе інших. Згадаємо Христа. Він казав, що правий? Ні.

Він сказав: «Якщо ви думаєте, що ви праві, – ось, скористайтеся цим і розіпніть Мене. Я переймаю на Себе вашу неправоту. Ви хочете вважати Мене поганим? Добре, нехай Я буду поганим».

Писання говорить нам страшну річ: Христос – Бог Господь – погодився стати проклятим. Адже тих, кого розпинали, неодмінно проклинали – розіпнуті, як правило, були страшними злочинцями. «Якою ж поганою має бути ця Людина, – казали про Христа, – що Його засудили на розп’яття!» І Господь сказав у відповідь: «Щоб ваші душі заспокоїлися, щоб ви перестали гніватися на Бога, перестали лютувати, злитися і бажати помсти, – візьміть, покарайте, розіпніть Мене!»

Тому ми і любимо Христа, що Він не викликає опору. На відміну від тих, хто діє від Його імені. Це і я, учитель Закону Божого, і батьки – всі ми спотворюємо образ Христовий. Наша величезна помилка.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)