Основною, центральною ідеєю як п’яти книг Мойсеєвих, так і всіх біблійних писань, ідеєю, навколо якої зосереджуються всі інші, яка повідомляє їм значення та силу і поза якою була б немислима єдність і краса Біблії, являється вчення про Месію, Ісуса Христа, Сина Божого. Як предмет сподівань Старого Завіту, як альфа і омега всього Нового Завіту, Ісус Христос, за апостольським словом, став тим наріжним каменем, на основі якого, за посередництва апостолів і пророків, була закладена і зведена будівля нашого спасіння (Еф. 2:20). Ісус Христос – предмет обох Завітів: Старого – як Його очікування, Нового – як виконання цього очікування, обох же разом – як єдиний, внутрішній зв’язок.
Це може бути розкрите і підтверджене в цілому ряду зовнішніх і внутрішніх доказів.
До доказів першого роду, зовнішніх, належать свідчення нашого Господа про самого Себе, свідоцтва Його учнів, традиція юдейська і традиція християнська.
Викриваючи невіру і жорстокосердість єврейських книжників і фарисеїв, Господь наш Ісус Христос неодноразово посилався на свідоцтво про Нього «закону і пророків» тобто, взагалі старозавітних писань: «Дослідіть Писання, бо ви сподіваєтесь через них мати життя вічне; а вони свідчать про Мене… Бо якби ви вірили Мойсеєві, то повірили б і Мені, тому що він писав про Мене» (Ін. 5:39,46), – казав Господь юдейським законникам.
Ще ясніше і детальніше розкривав цю істину Господь Своїм учням, з’явившись до них після воскресіння, як свідчить євангеліст Лука: «І, почавши від Мойсея і від усіх пророків, пояснював їм сказане про Нього у всьому Писанні… І сказав їм: ось ті слова, що Я говорив вам, коли ще був з вами, як належить справдитися всьому, написаному про Мене в законі Мойсеєвому і у пророків та в псалмах» (Лк. 24:27,44).
Окрім такої загальної заяви, Господь вказує нерідко на окремі випадки старозавітних образів і пророцтв, що мали відношення до Його життя, вчення, хресних страждань і смерті. Так, напр., Він відмічає просвітне значення мідного змія, повішеного Мойсеєм у пустелі (Ін. 3:14), вказує на виконання пророцтва Ісаї про «літо Господнє сприятливе» (Лк. 4:17-21; Іс. 61:1-2), говорить про здійснення всіх древніх пророцтв, що стосувалися Його спокутної жертви (Мф. 26:54, Лк. 22:37) і навіть на самому хресті, перед Своєю спокутною смертю вигукує: «Звершилось!» (Ін. 19:30) вказуючи, що виконалося все те, що «багаторазово й різноманітно говорив здавна отцям через пророків» (Євр. 1:1).
Подібно до свого божественного Учителя, євангелісти і апостоли безупинно посилаються на Біблію, черпаючи повною рукою з багатства її месіанських скарбів і встановлюючи тим самим повну гармонію обох Завітів, об’єднаних навколо Месії – Христа. Так, усі євангелісти – ці чотири незалежних один від одного біографи Ісуса Христа – настільки часто посилаються на виконання старозавітних пророцтв, що виробили навіть для цього спеціальні формули: «Це ж усе сталося, щоб збулося сказане Господом через пророка» (Мф. 1:22), або просто: «Тоді збулося сказане через пророка… щоб збулося сказане через пророків», або ж ще: «І збулося Писання», і цілий ряд інших, аналогічних виразів.
Не менш часто посилаються на старозавітне Писання і тим встановлюють його щонайтісніший, внутрішній зв’язок з новозавітним і всі інші новозавітні письменники, починаючи з кн. Діянь і кінчаючи Апокаліпсисом. Не маючи можливості вказати на всю величезну кількість таких певних і ясних посилань, вкажемо для прикладу лише на деякі з них, найбільш характерні, такі, наприклад, дві промови ап. Петра – одна після зішесття Св. Духа, друга після зцілення кульгавого, про які розповідається в другому і третьому розділах кн. Діянь і які повні старозавітними цитатами (Іоїль – Діян. 2:16-21; Давид 2:25-28, 34-35; Мойсей 3:22-23); особливо чудове закінчення останньої промови: «І всі пророки, від Самуїла і після нього, скільки їх не говорило, також провістили ці дні» (Діян. 3:24). Не менш важлива в цьому відношенні і промова архідиякона Стефана, що дає в стислому вигляді всю старозавітну історію приготування євреїв до прийняття Месії-Христа (Діян. 7:2-56). У тій же книзі Діянь міститься велика кількість інших подібних свідчень: «І ми благовістимо вам, що обітницю, дану батькам, Бог виконав нам, дітям їхнім, воскресивши Ісуса» (Діян. 13:32). «Я до цього дня стою, – казав апостол Павло, – «і свідчу малому і великому, нічого не кажучи, крім того, про що пророки і Мойсей говорили, що це буде» (Діян. 26:22). Словом, усе вчення апостольське про новозавітне Царство Боже зводилося головним чином до того, що апостоли «наводячи свідчення» переконували «про Ісуса із Закону Мойсеєвого і Пророків» (Діян. 28:23).
З безлічі новозавітних посилань, що встановлюють зв’язок із старозавітними подіями і пророцтвами, які містяться в посланнях свв. Апостолів, наведемо кілька прикладів лише з послань ап. Павла, того самого Павла, який був сам раніше фарисеєм, ревнителем батьківських передань і глибоким знавцем старозавітного закону. І от цей св. апостол каже, що «кінець закону – Христос» (Рим. 10:4), що «закон був вихователем, який вів нас до Христа» (Гал. 3:24), що вірні «утверджені на основі апостолів і пророків, маючи наріжним каменем Самого Ісуса Христа» (Еф. 2:20), що всі старозавітні проблеми були написані «для повчання нам» (1Кор. 10:11), що весь Старий Завіт з усіма його релігійними церемоніями і культом був лише «тінь майбутнього, а тіло у Христі» (Кол. 2:17), «закон, маючи лише тінь майбутніх благ, а не сам образ речей» (Євр. 10:1) і що, нарешті, в основі всієї історії домобудівництва нашого спасіння лежить «Ісус Христос учора й сьогодні і навіки Той же» (Євр.13:8).
Переходячи тепер до внутрішніх доказів, до самого змісту священних книг, ми остаточно переконуємося, що Господь наш Ісус Христос складає головний пункт і центральну ідею всієї Біблії. Ця велика книга, складена численними і різноманітними авторами, що різняться між собою дуже значними періодами часу, перебували під впливом найрізноманітніших цивілізацій, являють у той же час чудову єдність і дивну цілісність, завдяки поступовому розвитку в ній однієї і тієї ж месіанської ідеї. «Новий Завіт у Старому ховається, Старий – у Новому відкривається», – казали середньовічні богослови, ґрунтуючись на словах бл. Августина.
Що Ісус Христос і Його справа складає єдину тему всіх новозавітних Писань, це ясно саме по собі і не вимагає доказів. Але що вся новозавітна історія ґрунтується на старозавітній, це, можливо, не так очевидно. І, проте, це так же поза сумнівом, для доказу чого достатньо послатися лише на дві євангельські генеалогії Христа, в яких скорочено дана вся старозавітна історія в її відношенні до особи обітованого Месії-Христа (Мф. 1:1-16 і Лк. 3:23-38).
Але ми можемо послідовно простежити розвиток месіанської ідеї і в книгах Старого Завіту. Обіцяння Спасителя, дане пропащим прабатькам ще в раю, от перше пророцтво тієї безперервної кількості старозавітних месіанських пророцтв, які почалися Адамом і закінчилися Захарієм, батьком Іоанна Хрестителя. Тому воно і зветься «першоєвангелієм» (Бут. 3:15). З епохи Ноя це обіцяння визначається дещо ближче і точніше: сім’ям жінки називаються лише Симові діти, до яких і приурочується історія спокутування (Бут. 9:26). Це коло ще більше звужується з епохи Авраама, батька богообраного єврейського народу, в Сім’ї якого (тобто Ісусі Христі, за тлумаченням ап. Павла – Гал. 3:16) сповіщається спасіння всіх інших націй (Бут. 12:3, 18:18).
Згодом і з потомства Авраамового виділений був рід Яків (Бут. 27:27), пізніше сам Яків, у дусі пророчого прозріння, дає особливе благословення своєму синові Іуді (Бут. 49:8 і слід.). І чим далі йшов час, тим ближче і особистіше визначалися різні риси месіанського служіння: так пророк Валаам каже про Його царствену владу (Чис. 24:17), Мойсей – про потрійне Його служіння: царське, первосвященицьке і пророче (Втор. 18:18-19), про походження Месії з царського роду Давидового (2Цар. 7:12-14), про народження Його у Вифлеємі (Мих. 5:2) і від Діви Матері (Іс. 7:14), про урочистий вхід Його в храм Єрусалимський (Мал. 3:1), про різні, навіть дрібні обставини Його хресних страждань і смерті (Іс. 53 роз.; Пс. 21:17-19, 39:7-9, 40:9-19, 68:22; Зах. 11 та ін.), про Його славне воскресіння (Іс. 53:9-21; Пс. 15:10, 19:6-7, 40:11, 67:7, 14-17, 71:7-19; Іоїль 2:28; Іс. 2 роз., Іс. 35:1-2,10, 61:1-2) і Його грізне друге пришестя (Дан. 7:25, 12:7; Зах. 14:2-3, 9 та ін.).
Можна ствердно сказати, що немає жодної важливої риси з епохи і життя Месії, яка не була б тим або іншим шляхом вказана в Старому Завіті, або у формі ясного пророцтва чи під покривом символів і прообразів; а пророк Ісая отримав навіть найменування «старозавітного євангеліста», за вражаючу точність і повноту своїх пророчих зображень життя Господа Ісуса Христа.
Не менш ясно ця єдність месіанської ідеї міститься і в загальному плані Біблії. За своїм характером і змістом усі старозавітні книги можуть бути розділені на чотири головні групи: книги законовчительні, історичні, книги пророчі і книги поетично-повчальні. Перший клас викладає історію теократії, тобто правління Бога над Ізраїлем. Але з якою метою Господь вживає такі різні методи виховання Свого народу? Завіт на Синаї, Мойсеєве законодавство, пустельні лиха, завоювання землі обітованої, перемоги і поразки, відчуження від інших народів, нарешті, тягар вавилонського полону і радість повернення з нього – усе це мало на меті сформувати єврейську націю у відомому дусі, у дусі збереження і поширення месіанської ідеї. Ще очевидніше цей мотив у пророчих книгах, де то через погрози, то через обіцянки нагород, єврейський народ постійно підтримувався на відомій моральній висоті і готувався в дусі чистої віри і праведного життя, через прийдешнього Месію. Що стосується, нарешті, книг останньої групи – поетично-повчальних, то одні з них, як напр., Псалми, були прямо месіанськими молитвами єврейської нації; інші, як Пісня Пісень, під формою алегорії зображували союз Ізраїлю з Христом; треті, як кн. Притч, Екклезіаста, розкривали різні риси Божественної Премудрості, проміння того Божественного Слова (Sofіa, Logos), які сяяли серед мороку язичництва і в дохристиянському світі.
Таким чином, впевнено можна сказати, що головним і основним предметом Біблії, починаючи з перших розділів книги Буття (Бут. 3:15) і закінчуючи останніми розділами Апокаліпсису (Одкр. 21:6,21, 22:20), служить Боголюдина, Господь наш Ісус Христос.
У розглянутих книгах Мойсеєвих містяться наступні 5 пророцтв про Месію (Христа):
- про “Сім’я Жінки”, Яке уразить голову змія-диявола (Бут. 3:15);
- про те, що в Нащадку Авраамовому благословляться всі народи (Бут. 22:16-18);
- про те, що Месія прийде в час, коли коліно Іудине втратить свою цивільну владу (Бут. 49:10);
- про Месію в образі висхідної зірки (Чис. 24:17).
- І, нарешті, про Месію як найбільшого Пророка (Втор. 18:15-19).