Новий рік – сумне свято?

З тих самих пір, як настали останні часи, а як учить Церква, останні часи настали тоді, коли Господь прийшов на землю і став людиною – у день Його Різдва, з тих самих пір світ став ділитися за найрізноманітнішими ознаками, за різними паралелями і меридіанами.

І одне з ділень от яке: є люди, які залежать від календаря, і є вільні люди, які живуть у житті вічному і від календаря не залежать.

Серед людей, які залежать від календаря, дуже багато тих, хто вважає себе церковними, православними, носять хреста, ходять у храм, сповідуються, причащаються, роблять усе, що належить.

Це люди, які вірують у Бога. Вони кожен ранок відкривають молитвослов і в уранішніх молитвах знаходять і читають Символ віри, в якому говориться про життя майбутнього віку, життя вічне, в яке належить вірувати християнинові. Насправді вони цього життя абсолютно не хочуть і до нього не готові. Вони вимірюють життя віком нинішнім.

Вони знають, що настане смерть, а після смерті, у кращому випадку, настане спокій, тобто повне або небуття, або певний «загробний світ» – є такий вираз, абсолютно далекій від наповненого життям християнства. І в цьому загробному світі їх душі нарешті відпочиватимуть, вічно спатимуть, упокояться.

Сучасна людина, замучена метушнею, роботою, тривогою, депресіями, хоче одного – виспатися. А що таке – тяга виспатися? Це тяга «не бути», тяга до самогубства, кажучи іншими словами.

І ось ця тяга до самогубства має в сучасному світі, ураженому матеріалізмом, дуже багато проявів. Хтось п’є горілку до безпам’ятності, хтось намагається піти у світ наркотиків, у віртуальний світ, і т. д. Тобто люди прагнуть не бути, не жити. І їх легко зрозуміти, бо в сучасному світі «жити» дуже часто означає – «страждати».

Ми натикаємося на численні кути, ми відчуваємо опір матеріального життя на собі. Нам дуже важко жити. Тому усім, природним чином, хочеться відпочити. Це ознаки того, що в нашому суспільстві накопичилася дуже велика критична маса матеріалізму.

Люди начебто релігійні. Але єдине їхнє сподівання релігії, єдине їхнє сподівання заклику до Бога – «Господи, допоможи нам і полегши нам життя зараз, дай нам ті матеріальні блага, яких ми зараз позбавлені. Влаштуй наше життя так, як хотіли б ми, а не як хотіли б наші вороги, наші супротивники, наші сусіди, наш начальник, наші родичі і т. д. Дай нам квартиру, роботу, здоров’я». Або такі прохання: «Господи, позбав нас від мук, хвороб, страждань, Господи, заспокой нашу совість».

Люди, які волають до заспокоєння совісті, вважаються найбільш релігійними і духовними. Вони просять не про матеріальні блага, а про духовні. А насправді ми згадуємо гіркі і точні слова Достоєвського: «Кажу Тобі, що немає в людині турботи тяжче, як знайти того, кому б передати скоріше той дар свободи, з яким ця нещасна істота народжується».

І люди шукають когось, щоб віддати в його руки свою свободу і ні за що не відповідати. Коли ж знаходять, то заспокоюються: «Сталін думає за нас, партія думає за нас, Церква думає за нас, Господь Бог думає за нас». Це однакова лінія мислення.

І смерть для таких людей – остання межа. Вони готуються до смерті, перед смертю вони обов’язково хочуть посповідатися, причаститися, пособоруватися, щоб з легким серцем відправитися – у той самий загробний світ, у ту порожнечу, навіть не розуміючи, де реальність, а де дійсність. Вони хочуть безвільно в чомусь перебувати, і щоб ніколи вже нічого не боліло.

А християнство – це життя. Вічне, справжнє життя. І вічне не лише в тому сенсі, що воно нескінченне і ніколи не кінчається, а також у тому, що воно справжнє. Той, хто живе цим життям не має сумнівів, спить він або не спить. Він розуміє, що він не спить. Він часто хворіє, мучиться, раниться, але, проте, він буває і щасливий, він знає, що таке любов, він знає, що таке творчість, він знає, що таке сенс.

Сучасний світ дуже сильно страждає від смутку. Люди помирають від тяжких хвороб, які викликані депресією – важкою формою смутку. Вони не мають сенсу в житті, бо матеріалізм цього сенсу дати не може.

Виплата чергового кредиту, купівля чергової марки машини, холодильника, поїздка в черговий раз на море або навіть у паломництво святими місцями – усе це проходить, усе це в матеріальному шарі, усе це не дає людині відчуття сенсу. Це плоско, душа мучиться і тому багато людей від смутку просто гинуть.

А в житті вічному немає місця смутку. Бо життя вічне повне сенсу, нехай навіть воно також повне небезпек, повне пригод – от слово, яке не часто виникає в християнському словнику, але, проте, дуже доречне.

Справжнє вічне життя – ця духовна пригода. Згадаємо себе дітьми і підлітками, коли ми зачитувалися пригодницькими романами, дивилися фільми, мріяли, що ми учасники цих пригод. Ось ця повнота життя дуже приблизно, дуже поверхнево нагадує нам про повноту життя, яке обіцяв нам Господь воскреслий.

Скоро Новий рік. Що ми бачимо навколо? По-перше, наростає ажіотаж, набирає оберти передноворічна лихоманка: усі один одному бажають щасливого Нового року, з’являються нові фільми, нові шоу-програми, нові види розваг. Усе спрямовано на «веселуху».

А з другого боку, усім вже відома передноворічна, передсвяткова депресія. Дуже багато людей, як тільки наближаються свята, починають сумувати. Хтось вважає, що це туга за минулим дитинством, за запахом мандаринів, за запахом ялинки, за іграшками. Серед цих людей навіть склався анекдот: «Випускають фальшиві ялинкові іграшки – виглядають як справжні, а радості від них жодної».

Тобто для людей, які живуть календарем, Новий рік – це стрес: от ще один рік, ми ще на рік ближче до смерті, все ті надії, які ми в минулому Новому році покладали на новий рік, не виправдалися, життя принесло дуже багато труднощів: різних криз, невдачі в роботі, творчості, сімейні трагедії. Це все знову не вирішено, усе це треба тягнути в новий рік.

Ось цей якийсь сакральний жах перед календарною датою супроводжує людину з року в рік. І це постійний стрес, постійний тиск на людську душу – таку людину можна тільки пожаліти.

А людина, яка живе вічністю, дивиться на Новий рік без гарячкових веселощів, без зайвих ілюзій, але з радістю. Вона бачить у ньому проблиски радощі, які дані від Бога в нашому безвихідному, темному світі.

Дивимося в низьке зимове похмуре небо – але пам’ятаємо, що за ним зійшла зірка Вифлеємська. Зірка веде за собою подорожніх, вона веде їх до того місця, де народився Христос. Ми йдемо до Різдва. І ми абсолютно позбавлені якогось оптимізму, що бадьорить: Різдво, алілуя. Бо ми знаємо, що Бог народився у світ у тому числі на страждання, на муки.

І услід за Ним, як та сама русалочка, яка прийшла у світ і, роздвоївши хвіст, отримала можливість ходити, але ходила, як по лезу ножа, кожен крок викликав муки, так само мучиться і будь-яка справжня людина, яка прагне в життя вічне.

Чудовий подвижник – архімандрит Софроній (Сахаров) – одного разу сказав так: «Усі неминуче страждають. Одні в негативному сенсі, включаючись у загальний потік пристрастей світу цього. Інші в позитивному, тобто через любов свою до людства». І коли людина приймає це страждання і розуміє, що воно не вічне, що воно переборене в Христі, тоді вона має радість, яка не залежить від календаря.

Тому, поздоровляючи усіх з Новим роком, я хотів би, щоб наша радість була не лише радістю від того, що настають чергові вихідні. Але щоб це була справжня радість: радість життя, радість творчості, радість любові, радість щастя. Радість, яку дає тільки Сам Христос. Бо Він воскрес, а разом з Ним і ми з вами.

Автор: священик Сергій Круглов