Слідувати за Христом
Як спасти свою душу (Мк. 8:34-38)
Спробуємо поставити собі питання: чи хочемо ми слідувати за Христом? Давайте не поспішатимемо з відповіддю: ми занадто добре знаємо, що це був за шлях. Ми, безумовно, хотіли б бути з Христом, разом з Ним перебувати в Царстві Отця, разом з Ним царювати – так само, як цього хотіли і апостоли. Але от йти за Ним? Узяти свій хрест? І – ще того гірше і незрозуміліше – зректися себе, забути про себе? Навряд чи багато хто з нас з чистим сумлінням може сказати, що хочуть цього всім серцем.
Але Спаситель, добре розуміючи нерозуміння слухачів і читачів, пояснює Свою думку. “Бо, – каже Він, – хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її” (Мк. 8:35). Під душею тут, як стверджують деякі тлумачі і перекладачі, можна розуміти життя. Тоді все стає досить прозорим: насправді, якщо ми найбільше цінуватиме своє життя, свій комфорт, свою безпеку – тоді навряд чи зможемо розраховувати на Небесне Царство: ми багаторазово протягом свого життя робили вибір не на його користь. Між тим у нас перед очима приклад мучеників і сповідників. Вони також опинилися перед вибором: життя чи Життя? І вони вибрали Життя, яке є Христос. Добре б і нам навчитися робити цей вибір, хай і не в таких драматичних обставинах, – але вибір щоденний, щохвилинний, і тому, мабуть, анітрохи не легший.
Але наведену вище фразу можна читати і буквально: душа – це і є душа. І тоді сенс, як здається, стає загадковішим і глибшим. Як це – погубити свою душу? Ми ж повинні її рятувати, це справа всього життя, в усіх правильних книгах це написано! Але як ми рятуємо свою душу? Ми робимо це так, як вважаємо за потрібне, як вичитали в тоненьких брошурках і важких томах. Але ті обставини, в які ставить нас Господь мало не щодня, – вони не вписуються в рамки книжкових правил. І кожен з нас може пригадати ситуації, коли йому доводилося поступитися особистою праведністю, погубити – здавалося б! – свою душу для того, щоб зробити щось дійсно хороше, істинне – щоб зробити справу любові. Не піти на недільне богослужіння, а поїхати на вихідні в інше місто відвідати хворого родича (можливо, навіть невіруючого). Не повернути ніс від м’яса під час посту, а розділити трапезу з друзями, яких давно не бачив, за якими скучив. Таке самозречення, можливо, не легше за мучеництво – тут вихід неочевидний, і світло в кінці тунелю є видимим далеко не завжди.
Але саме так Господь веде нас життям. Очі бояться, а руки роблять – і поступово християнин наочно пізнає, що означає відректися від себе. Кожного разу це страшно, кожного разу це здається безумством, чимось протилежним очевидності: адже центр світу – це я! Їх, інших, багато – але я один, я неповторюваний і унікальний, я – цілий всесвіт. Але раз за разом ми, вільно чи мимоволі, зрікаємося себе, забуваємо про себе – і дедалі легше це робити. Врешті-решт це перетворюється – ні, не в звичку, але в потребу, бо людина вже тут починає куштувати плоди справ в ім’я любові, справ заради ближнього – який є Христос.
Центр зміщується. Християнин вже не розумом лише, не лише на словах, але серцем і всім своїм єством усвідомлює своє безсилля. Він розуміє, що сам він не може нічого – але він може в Ісусі Христі, Який його зміцнює (див. Флп. 4:13). А раз так – то виникає щире бажання зректися себе, свого самозвеличення – і слідувати за Христом. І якщо потрібно взяти хрест – значить, взяти хрест. І переконатися, що він не такий вже важкий, бо разом з нами його несе сам Бог. Бо всі наші хрести зійшлися в одному – у тому, який Христос одного дня вже возніс на Голгофу.
Зректися себе – означає звернутися до Бога, означає дати Богу діяти в моїй душі, у моєму тілі, в усьому моєму житті.
Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)