Закінчення. Початок

Господь не бажає навіть нашої молитви, якщо між собою в нас немає миру

Я не знаю, який шлях Господь вибирає в кожному окремому випадку, але, безумовно, враження буде настільки сильним, що після цього ніщо вже не зможе поколивати твою віру, що б хто тобі не казав. Ти не слухатимеш жодних аргументів, думок.

Це як у закоханого подружжя: якщо хтось сторонній почне одному з них наговорювати на іншого, його навіть не стануть слухати: закохані живуть в іншій реальності, живуть один одним, і їх любов і щастя такі великі, що немає жодного діла до чужої думки. Так і ти скажеш у відповідь на всякі «розумні» аргументи: «Я не розумію вас, не розумію ваших аргументів. І сперечатися з вами не буду. Якщо вас не переконує моя радість, моє щасливе обличчя, то я, у свою чергу, навіть не намагатимуся. Самі зрозумієте, коли захочете».

Але, звичайно, побачити Христа, пізнати, відчути Його можна тільки через ставлення до інших людей. Неможливо обійти свого ближнього на шляху до Бога. Дуже важливо, як ми ставимося до інших. Тобто якщо в тебе з людьми хороші стосунки, тебе люблять, з тобою спілкуються, ти до всіх ставишся з упокорюванням і поблажливістю, без гніву, різкості і роздратування, то в такому разі і правда відкриваєш Христу дорогу в твоє життя.

Тому апостол Іоанн Богослов і каже у своєму соборному посланні, що неможливо любити Бога і при цьому ненавидіти брата свого, який поруч, який – твій ближній. Адже Бог далі, ніж ближні. Бога ми навіть не бачимо. Як же можна говорити, що маєш живу віру і любиш Бога, Якого не бачиш, засмучуючи при цьому свого брата, якого бачиш?

Господь каже, що не бажає навіть нашої молитви, якщо між собою в нас немає миру. «Спочатку йди і примирися з братом своїм». Ти не можеш приносити дари в церкву, не можеш приносити Богові свічки, п’ять хлібів і оливу сподіваючись на зустріч з Ним, якщо з ближнім немає миру. Ти нічого не відчуєш. Нічого.

Бога не можна купити. І досвід спілкування з Ним не можна купити. Господові хочеться, щоб ми передусім любили один одного. І тільки в такому разі Він приймає наше служіння і готовий прийти до нас.

Полюбив ворога – значить, скоро зустрінешся з Христом

От чому Господь так часто відкривається нам через звичайних людей. Тобто буває так, що людина через свого ближнього відчуває Христа і отримує від Нього відповідь, де Він.

Пам’ятаєте, можливо, розповідь-притчу про жінку, яка шукала Христа. «Господи, – молилася вона одного разу, – прийди до мене!» І от до неї постукали троє мандрівників, а вона їх не пустила. Коли ж настав вечір, жінка сказала: «От, Господи, обіцяв прийти, але так і не прийшов». – «Це був Я, – відповів їй Господь. – Я був тим бідняком. А ти не впустила Мене».

Бог являється нам через тих, хто поруч. Не можеш полюбити ближнього, а при цьому хочеш відчути присутність Христову? Навряд чи вийде. Тому св. Силуан, чудовий і улюблений багатьма святий, учить: найнадійніший спосіб привернути Христа – полюбити ворогів. Полюбив ворога – усе. Значить, скоро зустрінешся з Христом. Найкраще, звичайно, взагалі не мати ворогів.

По суті, справжніх ворогів ми і не знаємо, адже єдиний наш головний ворог – це диявол, та ще егоїзм. А серед людей у нас немає ворогів. Бог просто попускає входити їм у наше життя, щоб допомогти нам зрости духовно – через образи і прикрощі. І в тому, що відбувається, немає їх провини. Винні ми самі – у тому, що злимося і починаємо жити з цією злістю, ненавистю, помстою і заздрістю.

Страждання – це шлях до божественного знання

Отже, коли ми навчимося любити ближнього, то буде набагато простіше наблизити до себе Христа. І це вдається дуже багатьом, але в першу чергу – тим, хто страждає. Страждання при цьому може мати абсолютно різну природу. У когось болить зуб, у когось – голова, хтось страждає від безсоння, а хтось важко хворіє – лежить у лікарні, терпить уколи, хіміотерапію, опромінення; чи в жінки важка вагітність, вона вимушена декілька місяців не вставати з ліжка.

Біль сковує рухи. Вона паралізує, пригноблює, турбує нас – особливо якщо не приймати її з упокорюванням. Страждають абсолютно всі, немає людини, яка не страждала б у цьому житті. Проте далеко не всі бачать при цьому Христа. Страждання не принесе плоду, якщо не приймати його з упокорюванням, як дар Божий. Якщо тобі боляче, але при цьому ти ремствуєш, скаржишся, гніваєшся («За що мені це?») і тривожишся, то Христа тобі не побачити.

І не сказано, що всі, хто страждає, – врятуються. Врятуються ті, хто терпить біль з упокорюванням, за прикладом Божим. Якщо сприймати страждання як відповідь Богові – то Бог відкриється через це страждання.

Біль дарує знання, Божественне просвітлення, Божественний досвід. Скільки разів Сам Господь, Пресвята Богородиця, святі чи ангели являлися тим, хто сидів у в’язниці або знаходився в реанімації! Цим людям в їх стражданні явився Сам Господь, бо побачив, як вони безпорадні і невтішні. І Він приходив утішити їх, адже Бог – це Утішитель. Так-так, Утішителем є не лише Святий Дух. Утішитель – і Бог Отець, і Бог Син, уся Свята Трійця. Бог – Утішитель, і Він утішає.

Св. Силуан розповідає про два випадки, коли ченці на Афоні, хворіючи і страждаючи фізично, бачили на літургії замість священиків, замість своїх духівників – Христа. Думаю, ці два приклади якраз більш менш природні, адже літургія сама по собі – диво, а побачити диво в диві цілком реально. Але от просто побачити Бога у своєму стражданні – це неймовірне диво, незбагненний парадокс. Коли бачиш Христа під час літургії, це можна зрозуміти. А от коли бачиш Його, знаходячись у реанімації, де, здавалося б, усі тебе покинули і нікого поруч немає – це дивне диво і велика розрада.

Просто слухаючи радіопередачу, не можна упізнати Христа

Поки ми – теоретики. Просто слухаючи радіопередачу, не можна упізнати Христа. Так, можливо, якісь зміни і настануть непомітним чином – Господь може зробити це і через слова, через радіопередачу, – але в такому разі ти, швидше, відчуєш щось невизначене, що лише підштовхує до подальших пошуків.

Я даю маленьку «порцію», лише натякаючи про чудеса і Божественну присутність, а ти постарайся знайти порцію більше, щоб не просто поласувати одним шматочком через мої бесіди, а насолодитися щедрою їжею – тим нескінченним і безкрайнім, що дає Христос.

Усе це – ті дари, які пропонує нам Господь, близькість до Нього – з’являється абсолютно несподівано, тоді, коли не чекаєш. Неможливо обмежити Бога, сказати Йому: «Зараз я зроблю те і те і відчую Тебе. Давай, приходь до мене, хочу Тебе бачити!» Ні. Господь з’являється несподівано, тут не може бути якихось спеціальних методів або тактик, які застосовуються, приміром, в йозі чи буддизмі, де існують спеціальні рівні. Проходиш перший рівень, другий, третій, а на п’ятому настає просвітлення.

У Церкві нічого такого немає. Благодать Божа не укладається в схеми, Христос не укладається в схеми, межі, які нам зручні, а приходить несподівано. Як учить св. Ісак Сирин: Бог з’являється несподівано, тоді, коли Його не чекаєш. І це не результат якихось фізичних дій. Це результат духовної боротьби.

Ніщо не абсолютне, ніщо не зумовлене. І Бога не можна передбачити. Він приходить тоді, коли не чекаєш. Вже настає повний відчай – і Господь несподівано з’являється, дивуючи тебе.

Один подвижник на Афоні якось сказав мені: «Я зовсім не відчуваю Христа. Особливо останні три роки. А раніше – відчував. Як тоді Він несподівано прийшов, так несподівано і відійшов від мене. Чому?

Щоб я навчився любити Його, не відчуваючи Його присутності. Щоб навчився любити Бога, просто вірячи в Нього. Нехай я труджуся, нічого не відчуваючи; нехай душа висохла, як земля в пустелі Сахара, як афонська земля; нехай не виходить пролити ні сльозинки, – я все одно молюся і розумію, що Господь хоч і не дає мені зараз того, що давав раніше, Він – Бог, а Бога не можна втиснути в рамки. Якщо Він захоче – Він прийде. Тоді, коли захоче».

Бог знову може послати Свій дар, і знову почнеться боротьба. Господь Сам знає, як і коли відкриватися кожному з нас. Один може строго постити і при цьому нічого не відчувати, а інший може смачно їсти, солодко спати, і Бог посилає йому Своє одкровення. Дух дихає, де хоче. Святий Дух, благодать Христова спрямовуються туди, куди хоче Сам Бог.

Немає інших причин жити дев’яносто, сто років на землі

І коли ми відчуємо Господа, коли зрозуміємо Його, то перестанемо задаватися питанням, чи є Він. Бо тепер ми відчули Його особисто. Не будеш же не сумніватися в існуванні того, що існує! Хто засумнівається в існуванні, приміром, власної матері? Чи дійсно вона є, чи вона це, чи правда вона моя мати.

Людина просто знає це, відчуває кожною клітинкою, у неї тверде переконання в тому, що це саме її мати. А це – батько, брати, сестри, рідний дім. І от коли Господь стане нашим домом, коли увійде до нашого простору, коли стане нам близьким, рідним, Другом, коли Він буде Господь і Бог наш – тоді всі сумніви зникнуть і на зміну їм прийде велике здивування. Ми почнемо нескінченно славословити Бога, бо відчуватимемо Його, радіючи тому, що в центрі Афін, серед машин, метушні і повсякденних турбот тепер живемо Їм – вічним, абсолютним, досконалим, чудовим. І зрозуміємо, чому Бог привів нас у цей світ – саме для того, щоб ми дізналися і полюбили Його.

Немає інших причин жити дев’яносто, сто років на землі. Усе інше – лише допоміжні східці, що ведуть до цієї кінцевої мети. А якщо тут вам потрібні якісь докази – просто згадайте, скільки часу триває те, що іноді здається нам сенсом життя. У будь-який момент це може закінчитися, зникнути, покинути нас.

А Господь і Його любов ніколи не закінчуються, бо Бог – це абсолютна Мета, абсолютне Благо, досконалий Дар. І молитимемося, щоб Господь послав нам цей дар, простягатимемо руки за цим даром – руки чисті і порожні настільки, наскільки необхідно. І тоді дар наповнить їх, і ми утримуватимемо його правильно, з благоговінням, і роздамо всьому світу – з любов’ю до кожного.

Як сказала Пресвята Богородиця у видінні старцеві Парфенієві – стати ченцем означає освятити себе заради всього світу. Стати святим. Що це означає – «стати святим»? Присвятити себе Христу і в будь-якій справі відчувати Його – невпинно радіючи, передаючи тим самим благословення всьому світу.

Коли людина свята, коли вона відчуває Христа, то не лише допомагає сама собі, але є великим благословенням для всього світу, прекрасним даром, допомагаючи всім явно і неявно своїм покликанням від Бога в цьому житті.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)