Закінчення. Початок – тут

І коли я розповів тобі про це, тебе наповнило почуття вдячності? Захотілося сказати «дякую»? Зрозуміло, над силу зробити це неможливо. Якщо в серці немає такого почуття, то йому нізвідки і взятися, що б ти не говорив. Ні – так ні. Але хоч би замислися про це – що ти живеш серед дарів Божих, але, оскільки з головою проблеми, ти не в змозі оцінити усе належним чином. Уяви: от, даруєш ти, приміром, своїй дівчині дуже дорогу прикрасу, а вона стоїть нерухома і дивиться з байдужим виглядом. Хіба ти не подумаєш, що в стосунках явно якісь проблеми? Такий дорогий подарунок – а вона неначе не розуміє.

От так і ми стоїмо перед Благодійником усього нашого життя, перед Богом, перед Його дарами, які Він посилає нам через оточуючу дійсність, через природу, – стоїмо і не розуміємо. А скільки цих дарів! Подумай тільки, і відразу перестанеш нити. У тебе дуже багато усього. У тебе є розум, ти можеш думати. А цінувати це починаєш тільки тоді, коли хтось зі знайомих втрачає розум. От тоді ти квапливо хрестишся, повторюючи: «Господи, убережи мене від такого!»

Ти можеш говорити, ходити, сидіти. Так-так, сидіти! І прославляй Бога, що можеш сидіти! Одного разу я сказав те ж саме моїм учням у школі, і вони запитали, за що тут дякувати, коли просто сидиш.

– Кажу вам це не просто так, – відповів я. – Таку пораду давав людям старець Паїсій, у якого був рак кишковика. «Дякуй Богові, – казав він, – що можеш сидіти! Я коли захворів, вже не можу так просто сісти! А спати лягаю – і не можу заснути від болю: в яку сторону не обернуся, болить! Тільки тепер я розумію, що коли міг сидіти де завгодно – на лавці, на пні чи камені, – це було справжнє Боже благодіяння! Але тоді я цього не цінував. Мені здавалося, що сидіти – це абсолютно природно».

Сьогодні ми з тобою не говоримо про високе. І я не упевнений, що зміг би міркувати, приміром, на богословські теми. Але впевнений, що от такі елементарні речі, про які в нас зараз йде мова, здатні запустити потрібний механізм у нашому серці, викликати сльози, і, мені здається, це дуже важливо. Так душа стає чутливою, а серце – м’яким. З кам’яного – м’яким.

Як зручні сучасні дороги! Ми мчимося магістралями, адже їх будувало стільки людей! Уявіть: доки всі ці бетонні плити привезуть, поки укладуть. І от працюють робітники на жарі, на холоді. Але жодного почуття вдячності за це в нас немає. Хоча стільки людей працюють не покладаючи рук, щоб нам було легко і комфортно. А ми навіть не замислюємося про це. Їдемо собі дорогою, дивимося вперед, про щось тривожимося, думаємо про проблеми, квапимося доїхати швидше – при чому тут усі ці сентиментальні дурниці? Ні, не дурниці.

Життя жорстоке. Воно жорстока, але завдяки цьому ми стаємо м’якшими і більш чутливими. А якщо ні – то теж стаємо жорстокими. І що тоді? Що?

Вдячність – це привід бути задоволеним

Жити сьогодні набагато легше, ніж раніше. Але душа не знає спокою: у нас усе є, а ми як і раніше невдоволені. Так от, якщо почати дякувати за все, що відбувається у твоєму житті, у тебе постійно буде привід для того, щоб бути задоволеним. Тільки це я і хочу вам сьогодні сказати. Спробуйте казати «дякую».

Паїсій Святогорець, 1924-1994

Старець Паїсій розповідав, що, коли жив на Сінаї (він трудився там декілька років), у нього не було поблизу питної води. До джерела в тріщині скелі треба було йти пішки біля півгодини – і те, вода бувала там не завжди. «Я йшов півгодини, – розповідав старець Паїсій, – і за горою починав вдивлятися удалину, де була скеля з джерелом. Якщо каміння блищали на сонці, це означало, що вода є. Якщо ні – значить, води не було. Але коли я бачив, що вона є – ох, ти навіть уявити не можеш, яке щастя я тоді відчував!»

Бачите, як кухоль простої води може стати привидом для радості! Ти колись замислювався про це? Почував себе щасливим, коли пив воду? Ніколи. А, відчував? Насправді, я маю на увазі сам принцип. «Я набирав собі води, – продовжував старець Паїсій, – довго, бо із скелі ледве крапало, і ніс у келію, намагаючись не пролити жодної краплини. А коли приїхав на Афон, де всюди джерела з проточною, чистою водою, то так швидко звик до цього, що почав сприймати як даність. І помітив, що почуття вдячності за кухоль води, що радувала мене на Сінаї, зникло.

А пам’ятаєте, як старець Паїсій з сухарем і помідором у руці дякував Богові за цю їжу? Розумієте, дуже важливо, як людина сприймає оточуючу дійсність – не знаю, правда, чи погодитеся ви зі мною. Усе починається з думок – тобто як ми дивимося на світ навколо нас. Якщо робити це негативно, з наріканням і обуренням, усе здаватиметься жахливим. А якщо з добрими думками (можна сказати – філософськи), то навколо будуть одні приводи для радості і тріумфування.

Що казав старець Паїсій, харчуючись сухарями і помідорами? «Я живу на Афоні, на природі, а інші люди – у місті, серед вихлопів і випарів. Господи, дякую Тобі! У мене свій будиночок (а ви знаєте, що це був за будиночок – проста дерев’яна халупа, без килимів і паркету, бідна, мізерна обстановка), за яку не треба платити! А люди з такими зусиллями знаходять собі житло, та ще платять за нього, платять за все, стільки витрат – діти, школа. У мене тут такі брати – усі вітаються, беруть благословення, допомагають. А люди роками живуть у сусідніх квартирах і не розмовляють один з одним». Так міркував старець Паїсій. «Мене Бог зробив ченцем, допоміг мені повірити в Нього, полюбити Його. А інші люди самі не знають, у що вірять, заплуталися. Я увечері спокійно засинаю, а скільки людей не в змозі заснути».

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)