Кажіть «дякую», щоб перестати нити

Слава тобі, Господи! Я всім задоволений!

Якщо ти читаєш це, значить, у тебе зараз все гаразд.

Поясню.

Це означає, що в даний момент тобі не треба бігати в пошуках заробітку; у даний момент ти не страждаєш і не плачеш від жахливого болю – бо, коли нестерпно боляче, то неможливо і читати. У даний момент ти спокійно сидиш у себе в кімнаті або в офісі – загалом, там, де тихо, немає шуму і можна почитати.

Тому давайте подякуємо! Скажемо «дякую» Богу за Його любов, за можливість користуватися стількома дарами в житті; і за сьогоднішню бесіду, за те, що ми можемо зараз поговорити, послухати, подумати, висловити свої думки; за те, що зараз наше життя спокійне і стільки усього є. Подивись, на плиті в тебе готується вечеря, у холодильнику повно їжі – як багато усього!

Якщо включити телевізор, складається враження, що там з ранку до вечора розповідають про різні незвичайні рецепти приготування їжі. І якщо подумати, чому так відбувається, можна припустити наступне: ми забезпечені всім необхідним і тепер можемо собі дозволити розкішне життя. Саме завдяки рецептам добре видна ця розкіш – подивися, які рідкісні, екзотичні продукти в них перераховуються!

Візьмемо, приміром, корінь імбиру. Ще декілька десятиліть тому хіба чули про нього в нас, у Греції? Ні, як і про інші азіатські, східні приправи.

А зараз у нас не лише є завжди їжа на столі, але вона ще і залишається, так що можна насолоджуватися смачними стравами по декілька разів. І правильно. Чому правильно? Бо це правильно – прикрашати своє життя, робити його багатшим, приємнішим, смачнішим і красивішим.

А якщо в людини немає грошей навіть на кусень хліба, або на миску супу, або на тарілку смаженої картоплі; якщо вдома немає навіть такої простої їжі – звідки час і настрій на те, щоб красиво розкласти на столі продукти і почати готувати за оригінальним рецептом? Ми вже настільки звикли до цього, що вважаємо абсолютно нормальним експериментувати з їжею, бажаючи отримати більше і більше смачних блюд. Ще, хочу ще! Нам вже мало того, що є, – а є в нас багато, дуже багато!

Мало вже мати хороше здоров’я – а варто тільки йому піти, варто статися чомусь, ми починаємо говорити: «Як же я добре жив! Як багато в мене усього було! Скільки всього мені дарував Бог, а я нічого цього не цінував!» Дійсно, коли в тебе не боліла і не паморочилася голова, ти не розумів, як це цінно – хороше самопочуття, хороший сон, про який зараз можна тільки згадувати. А тоді все здавалося рутинним, буденним. І на думку не спадало прославляти Бога, подякувати Йому від щирого серця і, насолоджуючись тишею, спокоєм, радістю і щастям, сказати: «Слава Тобі, Господи! У мене є їжа, є де спати, є спокій, мир у думках і свідомості – я всім задоволений!» Але ми цього не цінуємо.

Ми вільні. Чи це не диво?

А коли голова починає боліти так, що не можеш заснути, починаєш просити Бога: «Господи, пішли мені хоч би один день без цього жахливого болю, і я так дякуватиму Тобі!» Як люди, які приносять до ікон золоті і срібні прикраси у вдячність за ті чудеса, що послав їм Господь. І сьогодні я хочу зробити те ж саме – сказати: «Дякую Тобі, Господи!» Бо якщо я зараз веду передачу, розмовляю з тобою, це означає, що в даний момент я ніяк не страждаю, мене ніщо не тривожить, не лякає, я можу вільно говорити – у нас свобода слова, демократія, – мені не погрожує жодна небезпека, як, наприклад, було в СРСР у 30-х роках минулого століття.

Якби ми жили там тоді, говорити про такі речі було б неможливо, мене б просто запроторили до в’язниці. Святі люди, священики, не могли тоді говорити відкрито, а ми, грішні, можемо. В ті часи за будь-яку бесіду про духовне, про Бога, люди потрапляли за ґрати, табори, їх катували і мучили. А в нас є можливість говорити про це. Приголомшливо! Люди вмикають радіо і слухають нашу бесіду – а це зовсім не саме собою зрозуміле, бо в наших батьків, бабусь і дідусів хіба було радіо з такими передачами?

Господь посилає нам великі дари. А ми не розуміємо цього, сприймаючи як даність. А за скільки всього, якщо сісти і подумати, слід було б дякувати!

І от ще що: зараз ми абсолютно вільні. Тобто, якщо, приміром, тобі набридне слухати цю передачу, ти просто зміниш радіостанцію. Ти – вільна людина. Хіба це не великий дар? Тебе ніхто не змушує слухати те, що тобі не подобається. Ти можеш вибирати: хочеш слухати – слухаєш, не хочеш – перемикаєшся на інший канал. Загалом, робиш, що хочеш. Вільна людина. Чи це не диво?

Ми не бачимо дарів, посланих Богом

Я кажу тобі все це тому, що твої думки часто зосереджені на неприємностях; увесь час перед тобою хтось винен, усе чогось бракує, ти постійно скаржишся і не розумієш, що якщо подивитися на своє життя трохи інакше, то і сприймати його будеш по-іншому. У тебе зміниться точка зору, ти зрозумієш, що в тебе зараз безліч приводів бути задоволеним і радісним. А постійне невдоволення означає, що душа сфокусована не на тому, на чому слід – саме тому ти постійно думаєш, чого тобі бракує, хто винен. А в тебе безліч прекрасних можливостей, щасливих можливостей, що даровані Богом, але ти їх не бачиш, не розумієш, не цінуєш, не радієш ним. На що налаштований фокус твоєї камери – на скарги, претензії, нарікання, переживання, пошуки винних?

Зараз ви мені скажете: «Добре, отче, а про що ми, власне, розмовляємо?» От як раз про це. Про те, як сприймаємо своє життя, чи бачимо хоч би трохи тих дарів, що посилає нам Бог. А Він посилає багато.

Що ти зараз робиш? Наливаєш собі води? Кажу це, приміром, бо часто люди нас слухають на кухні, під час готування або вечері. Так от, вода, яку ти зараз п’єш, – звідки вона в тебе? З крану, вірно? Так. У тебе в оселі є вода, і це сприймається як даність, – є водопровід, є вода, і ми її п’ємо. А тепер не забудь закрити крана, бо багато води витрачається даремно.

Згадай колишні часи. Я їх ще застав, хоч і не старий, – бо виріс у сільській місцевості. Так от, там можна було брати воду тільки в одному місці – на центральній площі нашого села, і от люди приходили туди з глеками і баклажками і наливали собі води, а потім несли цю воду додому. Бо зовсім не в усіх будинках тоді був водопровід.

В ті часи люди цінували воду. А ми – цінуємо? Знаєш, коли ми починаємо її цінувати по-справжньому? Навіть не цінувати, а відразу гніватися – коли на дверях під’їзду з’являється оголошення, що сьогодні води не буде з шостої до одинадцятої годин через ремонтні роботи. І як ми зазвичай реагуємо в такому разі? «Немає води, який кошмар! У мене ж прання! Це неможливо! Що ж робити?» Загалом, відразу починаємо обурюватися. А коли воду знову дають? «Ну, нарешті! Нарешті дали!» Тільки і усього.

Але хіба не щастя – знову отримати воду? І якщо навчишся радіти таким речам, якщо вдячність «просочить» твою душу наскрізь, як крапля масла вмить просочує шматок тканини, так що утворюється пляма; так от, якщо в такі моменти в твоїй душі розтечеться «пляма» вдячності, то ти скажеш зовсім по-іншому: «Ура, знову є вода!»

Ми не розуміємо цього, поки все гаразд, але варто воді зникнути на чотири години – так починаємо обурюватися. Є вода – значить, можна пити, готувати, митися, прибиратися по дому. Причому миємося ми і наводимо лад за допомогою води, яку можна пити, – настільки вона чиста! А уяви, що в доступі – тільки брудна вода з бочки, якою зазвичай поливають квіти на вулиці. Як було в минулому і як є досі в деяких країнах «Третього світу».

Якось дорогою назад з Афона я вирішив зайняти чимось час до вечірнього потягу і виявився на фотовиставці, яку проводила міжнародна організація «Лікарі без кордонів». Там було багато фотографій, зроблених в Африці, де працювали ці лікарі, і от на одній з них я побачив хлопчика, що бере воду із забрудненої водойми, – цьому малюкові було далеко йти до джерела з чистою водою, а різницю він не розумів. І внизу було написано, що люди там помирають цілими сім’ями – через те, що через незнання п’ють брудну, заражену воду.

І це відбувається не в середні століття, а сьогодні, у наш час. Нічого подібного ми з вами не стається.

Закінчення >>

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)