(Слово про печаль віку цього.)

Коли кого з нас спіткає тяжке нещастя, то ми, звичайно, вдаємося до легкодухості і смутку. А інші ще гірше роблять: від смутку переходять до відчаю і гинуть. Чи розумно це? Очевидно, ні. Якщо потрапив до ями, потрібно намагатися вибратися з неї, а не копати глибше; і якщо тонеш, усі зусилля треба використати, щоб досягти берега, а не навмисно на дно занурюватися. Кого відвідає скорбота, той передусім повинен нагадати собі, що у всіх нас є спільний Отець, над усіма нами Бог всевидющий і правосудний, від Якого не можуть втаїтися печалі наші і Який завжди може і готовий подати руку допомоги в них. Навіщо ж Його ображати безнадійністю? Навіщо Його залишати і про Нього забувати? Цим коїмо ми тяжкий гріх.

«Недобре, – сказано в слові про печаль віку цього, – вдаватися до безмірної печалі і знемагати, але коли спіткає скорбота, треба змиритися перед Богом. «Покладайся, – сказано, – на Господа у скорботах твоїх, і Він підтримає тебе» (Пс. 54:23). Тому не тужи багато, бо скорбота багатьох згубила, і полегшення в ній не знайдеш; і зайва печаль кінчається смертю, вона ж крушить серце. Як міль з’їдає одяг і черв’як дерево, так і вона з’їдає його. Не будемо ж впадати в безнадійний смуток, але до Бога в сльозах, із зітханнями і молитвою звернемося і через це від Нього допомогу і позбавлення отримаємо».

Скажемо знову і ми від себе: не знемагатимемо в нещастях, залишимо легкодухість і смуток, і зцілення від смертної туги не шукатимемо в якихось безглуздих, іноді забобонних засобах. Але коли томлива скорбота обтяжуватиме душу нашу, то швидше в слізній молитві впадемо перед Господом, відкриємо скорботу свою і печаль свою Йому сповістимо. Він милосердий, і тому або пошле нам Свою благодатну силу, яка дасть душі нашій терпіння і великодушність, або від усіх бід і скорботи абсолютно позбавить. Амінь.

Пролог