Ісус являється учням біля моря Тиверіадського (Ін.21:1-14)

Цей євангельський епізод – про буденне життя і про те, як Ісус входить у це життя, міняючи і преображаючи його, надаючи учням допомогу, але в той же час і вимагаючи від них служіння.

Дві перші зустрічі, про яких ми читали в Іоанна, сталися в Єрусалимі. Тепер же учні відправилися назад у Галілею – додому. Навряд чи буде справедливим припустити, що вони хотіли знову жити так, як ніби нічого не сталося. Неначе не зустрівся їм цей Чоловік – і не ходили вони з Ним три роки по Палестині, і не жили вони абсолютно особливим життям, і не були свідками дивних подій. Неначе не розіп’яли Його. Неначе Він не воскрес.

Ні, не хотіли вони відмахнутися від свого Учителя. Але вони мали необхідність усе обдумати, усвідомити – вмістити в себе те, що важко вміщується в розум і серце звичайної людини. А крім того у всіх були сім’ї, які треба було годувати.

І от вони повертаються до Тиверіадського озера і закидають сіті. Але риби немає. Після довгих нічних трудів вони бачать на березі людину – але не дізнаються, не розуміють, хто це. І ця людина, чомусь називаючи їх – переважно дорослих чоловіків – дітьми (і навіть дітками), радить їм закинути сіті праворуч човна. Риба спіймана – і Ісуса впізнали.

Для Магдалини треба було, щоб Учитель назвав її по імені; Клеопа і його супутник (чи супутниця?) узнали Спасителя в переломленні хліба; апостоли-рибалки напевно згадали інший дивний улов риби, який стався три роки тому.

І от далі – дуже цікава сцена, дуже цікавий діалог (про його продовження ми поговоримо наступного разу). Усі – хто раніше, хто пізніше – опинилися на березі. Що ж каже Ісус? “Ну от, нероби і невдахи, Я вам підказав, як спіймати рибу, – тепер швиденько влаштовуйте Мені обід. І щоб не гірше, ніж в інших! Ну ж, скоріше, скоріше, лінюхи! Я чекати не люблю!” Погодьтеся, було б дивним почути це від Спасителя (але чомусь зовсім не дивно чути подібні розмови від тих, хто через століття назвалися Його учнями).

Що ж каже Ісус насправді? Він каже: підходьте, поїжте – у Мене все вже готово для вас: от хліб, от риба; і вашу рибу давайте сюди теж – згодиться і вона.

Ми пам’ятаємо, що в Іоанна вже була описана схожа сцена – але там все ж є щось нарочите: це неприкрита педагогіка, повчання. Я маю на увазі умивання ніг (Ін. 13:1–15). А тут, у 21-му розділі – реальна життєва ситуація. І Ісус виявляється вірний Собі, слово в Нього не розходиться з ділом: як Він учив їх (на власному прикладі) тоді, перед розп’яттям, так – без всякого красування, з повною природністю – Він поступає зараз.

У цьому євангельському епізоді ще багато моментів, про які можна було б сказати багато що. Щось лежить на поверхні, щось звучить таємничо і вимагає острожного і вдумливого тлумачення. Але мені хотілося б звернути увагу саме на цей абсолютно життєвий момент. Як бракує нам цієї простоти в нашому “церковному”, “духовному”, “християнському” житті! Як не дістає цієї готовності послужити тим, хто нижче за тебе соціальним рангом! І це не зовсім риторичні запитання. Можна і насправді поставити питання: як – як саме не вистачає нам усього цього? І ми дуже добре розуміємо – як: як кисню, як повітря – як животворчого Духа!

Усі ми хрещені – але чи живе в нас Дух Святий? Чи не може виявитися так, що Він давно нас покинув? Чи не займаємося ми самообманом, називаючи себе християнами? Чи можна бути християнином, безсоромно зневажаючи заповіді Христові, щодня своїми справами зрікаючись від Христа? Ми чуємо слова про цінності – але не цінуємо і не любимо людину; говоримо про духовність – але не помітили, як убожіли духом; поклоняємося святиням – але відвертаємося від Єдиного Святого, Який зійшов за нас (замість нас!) на хрест.

Господь як і раніше нас годує і поїть, одягає і обігріває. Він все ще терпить нас, терпить наше беззаконня, терпить гріхи тих, хто має зухвалість носити Його ім’я, – єпископів, пресвітерів, мирян.

“Чи надовго, Господи?” – запитує Ісая. І чує: “Доки не опустіють міста, і залишаться без жителів, і доми без людей, і доки земля ця зовсім не спустіє. І виселить Господь людей, і велике запустіння буде на цій землі” (Іс. 6:11,12).

Гей, гряди, Господи Ісусе!

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)