Кесареве кесареві, а Боже – Богові (Мф. 22:15-22)

Євангеліст Матфей, який розповідає історію з динарієм, прямо чи побічно зачіпає тему ставлення Христа і християн до земної влади і ставлення земної влади до Христа і християн.

Фарисеї придумали вдалу, як їм здавалося, провокацію проти Ісуса. Якщо Він скаже, що треба платити податки Риму, – значить, це зрадник свого народу, прибічник окупантів; якщо ж скаже, що не потрібно, – отже, бунтівник, ворог імператора. Ісус знаходить дуже витончений вихід з пастки. Він просить принести римську монету. А на монеті – зображення імператора, що з погляду правовірного юдея є язичницькою мерзотою.

А якщо сюди додати ще і звичайне для Риму (і не лише) обожнювання верховного правителя, то залишається дивуватися, як взагалі фарисеї – ревнителі передань предків – могли по добрій волі тримати в руках таке. І от Христос каже: “Віддавайте кесареве кесареві” (Мф. 22:21). Тобто відправте за призначенням те, до чого вам і торкатися було б не варто. Як бачимо, тут немає жодного бунтарства, але немає і сліпого преклоніння, рабського обожнювання – лише спокійне, рівне, дещо відсторонене ставлення до земної влади.

Але саме це відсторонене ставлення і стало однією з причин арешту Ісуса. Ізраїльські патріоти сподівалися, що Він візьме участь або навіть, ставши царем (Ін. 6:15), очолить повстання проти Риму. Але, зрозумівши, що надії марні, що пророк з Галілеї не збирається приєднуватися до їх руху, вони озлобилися і – незважаючи на повну відсутність підстав – висунули проти Ісуса політичні звинувачення.

Чому так сталося? На це відповідає апостол Павло: якби земні володарі пізнали б Божу премудрість, то не розіп’яли б Господа. Що ж це за Божа премудрість, таємна і прихована? Якесь секретне знання, доступне лише вузькому колу посвячених? Ні, тут немає жодної містики. Із самого початку Христової проповіді ця премудрість була доступна всім – євреям і язичникам, чоловікам і жінкам, книжникам і простакам. Треба було лише відкрити свої вуха і серце, треба було почути і зрозуміти. Зрозуміти, що ця премудрість, ця прихована таємниця – хрест Христовий.

Пилат, Ірод, фарисеї і, передусім, диявол – вони судили по собі, і тому ніхто з них не міг зрозуміти, що Ісус прийшов не для того, щоб служили Йому, що Його метою не було досягнення влади, що Він не прагнув до земної величі, слави, поклоніння. Він прийшов, щоб самому послужити другим, щоб “віддати душу Свою на спасіння багатьох” (Мф. 20:28), щоб занепалому людському роду відкрити двері в Царство Своє, яке не від світу цього (див. Ін.18:36). І ціною всього цього був хрест.

Хрест – те, що не може зрозуміти і вмістити “стара людина” (див. Еф. 4:22). Розіп’ятий Христос, як пише апостол у Посланні до Коринф’ян: “Для юдеїв спокуса, а для еллінів безумство” (1Кор. 1:23). І нам, християнам, учням Христовим (кажучи “нам”, маю на увазі і себе самого), також дуже непросто не лише погодитися розумом, але і самим своїм життям засвідчити вибір на користь хреста. Ми хрестилися в ім’я Пресвятої Трійці (Мф. 28:19), ми стали членами Церкви, членами Тіла Христового (1Кор. 12:12-27), але наша стара людина постійно нагадує про себе, штовхаючи нас на просторий шлях (Мф. 7:13), спокушаючи багатством, славою і владою (див. Мф. 4:1-11). І якщо ми самі і не багаті, не здатні досягти слави і могутності, то, за Достоєвським, у віковічній тузі шукаємо, перед ким приклонитися, жадаємо відчути причетність до чогось сильного і надійного. І творимо собі нових ідолів, і служимо богам, які є мерзота перед нашим Богом.

Проте Господь вказує нам вихід: віддавати кесареві (царю, імператору, султану, президенту – будь-якій земній владі) лише те, що належить йому. Але збережений у нас Божий образ, наша внутрішня свобода, наша совість – усе це не повинне опинитися у владі земних володарів, бо дане не ними, але Богом – розіп’ятим і воскреслим.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)