Чи корисно для християнина переживати почуття провини і сорому? З одного боку, начебто – так, бо всі ми знаємо про своє пошкодження гріхом. А з другого – як поєднати ці почуття з чи не головним апостольським закликом до всіх християн – “радійте”? Як це взагалі можливо – радіти, переживаючи почуття провини і сорому? Я для себе знайшов пояснення цьому парадоксу з допомогою, можливо, дещо несподіваної аналогії.

Спочатку – два риторичні запитання до автомобілістів (усі інші, думаю, теж легко зрозуміють про що йде мова).

1.Чи добре, що на панелі приладів у вашій машині є цілий набір тривожних лампочок і значків, що сигналізують про несправність тієї, або іншої автомобільної системи?

2. Чи добре, якщо всі ці лампочки і значки постійно горять і висвічуються під час руху вашого транспортного засобу?

Думаю, навіть дуже далека від автомобільної проблематики людина легко дасть відповідь: у першому випадку – добре; у другому, м’яко кажучи, не дуже. А вірніше – дуже навіть погано.

Приблизно так само діють у людині відчуття провини і сорому. Це теж свого роду – індикатори духовної несправності. “Включаючись”, вони допомагають людині усвідомити гріховність того, чи іншого вчинку, слова, думки. І в цьому – їх безперечна користь. Але, уберігаючи нас від скоєння гріха чи від перебування в нерозкаяному стані після його здійснення, ці почуття можуть стати і руйнівними для нашого душевного і тілесного життя. А відбувається це в тому випадку, якщо ми відчуваємо їх постійно. Причому, проблема тут зовсім не в самому відчутті провини чи сорому. Адже коли на пульті управління якимсь пристроєм постійно горить червона лампочка, що сигналізує про несправність, значить, щось у пристрої працює некоректно і треба терміново усувати несправність. Якщо ж цього не зробити, пристрій просто зламається.

Відчуття провини і сорому – така ж “червона лампочка” у нашому єстві. Зробив якусь капость – лясь! Тут же спалахнув на панелі червоний значок небезпеки. Відчуття провини стиснуло серце, віднімаючи радість і свободу. Для християнина тут усе ясно – терміново кайся і більше так не роби! Машину, мабуть, тут же відігнав би на станцію техобслуговування, спалахни в неї на панелі значок “проблеми з двигуном”. От і про душу свою потурбуйся так само, не ігноруй її “червону лампочку”.

Звичайно, жити, взагалі ніколи не переживаючи почуття провини, властиво лише духовно-змертвілим людям, для яких гріх став нормою і вже не викликає душевного болю. Проте і жити в цьому почутті постійно, зробити його своїм звичним станом теж неправильно і некорисно, оскільки, у духовному житті християнина воно є лише спонукальним мотивом до покаяння. Але зціляє людину не воно, а саме покаяння (тобто – залишення з Божою допомогою того гріха, за який переживаєш почуття провини). А вже услід за покаянням приходить і духовна радість, і вдячність Богові за зцілення. І відчуття провини тут лише емоційний маркер того, що совість наша неспокійна, щось її гнітить. Потрібне почуття, що тут ще скажеш. Але все таки воно ніяк не може розглядатися як щось цінне саме по собі, у відриві від покаяння. І вже тим більше – як щось, що свідчить про правильне духовне життя. Спалахнув у душі сигнал тривоги, ти його бачиш – слава Богу! Покайся, усунь причину. Скоріше зроби так, щоб він згас.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки