Бувають з нами нещастя, в яких ми можемо ще знайти допомогу чи розраду від людей; але бувають і такі, допомогти або утішити в яких люди зовсім безсилі. У цих останніх нещастях замість того, щоб звернутися з молитвою до Бога і за допомогою до Нього, як всемогутнього, ми нерідко вдаємося до абсолютної легкодухості і, як мовиться, зовсім опускаємо руки. Від цього нерідко і відбувається те, що багато з нас без віри і сподівання на Бога в нещастях від легкодухості переходять до відчаю і гинуть. А тим часом хіба є горе, в якому б Господь не міг утішити нас? Чи в Нього мало любові і співчуття? Чи Він не бачить наших бід і скорботи? Про Його всемогутність і всезнання годі і говорити, а що є в Нього любов і співчуття до нещасних, видно з того, що Він Сам закликає їх до Себе і обіцяє їм Свою допомогу. «І призови Мене, – каже, – в день скорботи твоєї, Я спасу тебе» (Пс. 49:15). Тому люди праведні в нещастях поступають не як ми: вони перебувають у сподіванні на Бога непохитними як скеля, і сподівання не осоромлює їх; Господь несподівано перетворює печаль їх на радість і скорботу на веселощі.

Тому не будемо знемагати в нещастях, залишимо легкодухість і смуток, і зцілення від смертної туги не шукатимемо в якихось безглуздих, іноді забобонних засобах. Але коли томлива скорбота обтяжуватиме душу нашу, то швидше в слізній молитві звернемося до Господа, відкриємо скорботу свою і печаль свою Йому сповістимо. Він милосердний, і тому або пошле нам Свою благодатну силу, яка дасть душі нашій терпіння і великодушність, або від усіх бід і скорботи абсолютно позбавить. Амінь.

Пролог