Яке щастя, що ти прийшов

Знаєте, що завжди радує мою душу? Коли уранці в неділю, по дорозі в храм, я зустрічаю на автобусній зупинці людей, які також їдуть до церкви. Їх завжди небагато – адже це дуже ранній час, шоста ранку, неділя. Особливо відрадно зустрічати їх взимку, коли холодно.

А ще завжди радісно, коли люди заходять у храм поставити свічку. Коли я, обернувшись до тих, хто молиться, у розкритих Царських вратах кажу «Мир усім!» і в цей момент бачу, як двері храму також відкриваються і входить людина, бере свічку, запалює її перед іконою, возносячи молитву.

І ще – коли людина підходить узяти просфору.

Для чого все це я кажу зараз?

Пам’ятаю, одній людині, що прийшла на службу, я так і сказав:

– Яке щастя, що ти прийшла! Так радісно бачити твою щирість, твою старанність, упокорювання і подвиг!

Адже це насправді труд і подвиг – коли жертвуєш своїм комфортом, затишним теплим ліжком (а влітку навпаки – прохолодою кондиціонера), щоб піти в храм.

А ця людина сказала мені у відповідь:

– Що ви, отче! Я стільки грішу і ніяк не можу виправитися! Ви ж знаєте!

– Але це твоя боротьба, – відповів я. – Зусилля, яке ти робиш над собою, – це твоя десятина, твоя жертва.

Дійсно: ти встаєш і йдеш у церкву, хоча так хочеться довше поспати; чи незважаючи на літню спеку, коли взагалі неможливо ні про що думати. А можливо, напередодні ти пізно ліг – але проте все одно встаєш і йдеш у храм. Це – твоя жертва, і вона дуже значуща, дуже цінна.

З цієї миті вирішення питання про твоє спасіння цілком у руках Божих. І Він неодмінно дарує тобі цю можливість і пошле благодать і сили для подальшої боротьби, для упокорювання. Він дасть можливість змінитися, позбавитися від пристрастей, що терзають тебе; Він зніме усю твою напругу, допоможе перестати сваритися і більше любити. Коли? Він знає, коли. Мені це невідомо. Можливо, вже сьогодні, можливо – завтра або через декілька днів, місяців. Бог знає.

Але те, що ти робиш, твої вчинки – це дуже важливо. Це твоя боротьба, твій подвиг, і ти тут співпрацівник Божий.

«Господи, я теж вношу свою лепту у великий задум спасіння моєї душі. У мене немає нічого особливого, у мене взагалі нічого немає. Я можу дати Тобі тільки свій благий намір і – трохи старанності. Тільки це».

Знову і знову повертайся до Бога в обійми

Святі мученики віддавали за Христа своє тіло. Їх вбивали, мучили – відрубували руки, ноги, кидали у вогонь, негашене вапно, різали, вішали. Тисячі тортур! У ті часи таке практикувалося. І Господь попускав такі страждання, кров і сльози.

Ми сьогодні інші християни, набагато менш серйозні. Але і сьогодні Господь дивиться на наш труд. Сьогодні Він не закликає нас проливати за Нього кров (принаймні, поки – не знаю, що буде потім). Зараз Богу не треба від нас щось виняткове, надмірне і героїчне, як бувало, коли люди віддавали за Нього життя.

Усікновення голови святого Павла, Енріке Сімоне

Йому треба зовсім небагато. І я бачу, що ви даєте Йому це. Прекрасно, молодці! Тому я і не сварю вас на сповіді – просто не можу! Адже одна справа, коли людина грішить, а інша – коли не хоче докладати навіть щонайменших зусиль. Гріх властивий усім людям. Але якщо при цьому немає старанності – це дійсно проблема.

А ви стараєтеся. І старайтеся далі! Докладайте зусиль. З’являється спокуса – борися. Старайся, напружуйся, рухайся вперед, борися – а не погоджуйся з легкістю на гріх. Поборися трохи!

Нехай у результаті ти не стримаєшся, нехай не впораєшся, почнеш кричати, сваритися і нервувати – усе це можна зрозуміти.

Але продовжуй намагатися – знову і знову. Знову і знову повертайся до Бога в обійми, і Він скаже тобі: «Я знову прощаю Тебе! Знову забуваю, знову люблю, знову допомагаю стати краще. Мені достатньо бачити, що ти стараєшся, докладаєш зусиль. Хай і трохи».

Але якщо навіть трохи старатися не виходить – як же бути?

Якщо ти не підпорядкуєш своє «я», то почнеш сам йому підкорятися

Розповім вам одну історію з Патерика. Читаєте Патерик?

Одна людина прийшла до Антонія Великого за порадою: як краще трудитися. І святий сказав у відповідь:

– Нехай твоїм подвигом будуть такі от молитви – у такий період доби.

– Не можу, отче!

– Не можеш? Добре, тоді щодня читай Євангеліє.

– Ні, не можу!

– Ну, тоді роби по два-три поклони.

– Але це дуже важко, у мене хвора спина!

– Тоді подавай милостиню.

– Немає грошей.

І тут святий Антоній сказав ченцю, що знаходився поруч:

– Звари цій людині каші, вона хвора!

Не можеш того, не можеш цього. Що ти взагалі можеш? Ти хворий, друже мій? Кажу тобі одне – це важко, кажу друге – неможливо.

Я не вимагаю від тебе подвигів. Не наполягаю, щоб ти їхав на Афон і жив там, трудився п’ятсот днів на рік. Там рідко коли їдять рослинну олію, по декілька днів взагалі утримуються від їжі або їдять раз на день; постійно роблять поклони – а Великим постом вдвічі більше. А ти – що ти робиш? Ходиш у храм?

Я почав з цього, бо ходити в храм найлегше. Вклади свою частинку подвигу, роби хоч щось – помалу.

Ніхто не докоряє тобі в тому, що ти не здійснюєш нічого великого або складного. Але нехай Господь бачить, сину мій, хоч би твоє розташування, благий намір, хоч би небагато спонукання з твого боку!

Як учив старець Паїсій: «Трохи спонукання, дитя моє!»

Покажи хоч щось. Перестань постійно себе виправдовувати: «Не можу, не устигаю». Добре, сьогодні не зміг. А коли зможеш? У наступну неділю зможеш? «Ну, не знаю, можливо». Ти розумієш, що насправді тобі просто не хочеться робити над собою зусилля? Але якщо ти не підпорядкуєш собі своє «я», то почнеш сам йому підкорятися. І коли це станеться, тобі буде дуже важко, життя стане кошмаром, біди обрушаться на твою голову. Забудь своє «я», щоб набути Господа. Забудь, і тоді неодмінно знову знайдеш його – знаєш, де? В обіймах Божих. Подобається така думка? Я «вкрав» її в старця Паїсія. Якщо забудеш своє «я», то знайдеш його в обіймах Христа.

Забудь своє «я», і тоді набудеш його в любові Христовій. Усе твоє життя зміниться. Перестань думати цілими днями про себе – так ти розпускаєш себе. Ти боїшся щонайменшого дискомфорту, щонайменшого утруднення – боїшся не виспатися, втомитися, замерзнути. Стривай, але ж попереду – стільки щастя! Бог дарував нам рай! Дарував – значить, що б ти не робив, нагорода все одно дістається дарма. Але треба хоч би простягнути руки назустріч дарам Господнім. Твій подвиг полягає саме в цьому – розкрити обійми, щоб дати Богові можливість обдарувати тебе.

Якщо людина все одно падає, не треба її «добивати»

Пам’ятаєте, ми говорили, що наша передача – як для тих, хто живе в подвигу, так і для тих, хто ні. Нас слухають і неофіти, хто тільки вступив на цей шлях, і ті, хто постійно трудиться. Проте подвижникам слід ще більше трудитися – щоб мати упокорювання серед своїх численних подвигів. Для цього необхідно додати ще один подвиг, а саме: молитися за тих, хто не трудиться.

Уявляєте, яке це упокорювання – не спати, молячись, приміром, про тих, кого мучить безсоння, хто не може заснути! І при цьому не заздрити тим, хто вже спить, а казати: «Господи, я не сплю, молячись Тобі – по дві, три години вночі, – але прошу Тебе: даруй спокійний, мирний, солодкий сон тим, хто зараз хоче заснути і не може». Це великий подвиг – трудитися, але з любов’ю до інших. Так у подвигу буде любов і єдність з усіма, а не самовдоволене почуття власної унікальності, коли людина думає: «Я не така, як усі! Я особлива – а можливо, і взагалі вже дещо свята».

Як правильно ставилися до подвигу святі! У них була величезна любов, упокорювання і простота стосовно інших. Наприклад, авва Пімен, стовп подвижництва. Його молитва була дійсно вогненною. Коли він здіймав руки, люди бачили, як його пальці перетворюються на язики полум’я, випромінюючи світло. Усе його тіло належало молитві. Вогненній молитві! І от одного разу, коли авва Пімен сів трохи відпочити, він побачив, що чернець поруч от-от засне. І святий не став штовхати, будити його («Прокидайся, ти ж християнин! Прокидайся ж!»), а поклав його голову собі на плече, а потім і на коліна.

Знаєш, для чого? Щоб втомленому ченцеві було зручніше спати. І після цього він почав молитися удвічі сильніше – за себе і за сплячого. Красиво? Так. І додати нічого. Це називається доброта. Людина строга до себе і поблажлива до інших. Поблажлива не в тому сенсі, що закликає всіх розслабитися, кажучи: «Це не гріх, нічого страшного, робіть що хочете, грішіть спокійно». Я зовсім не це маю на увазі. Думаю, ви розумієте, про що я. Буває, що люди розуміють щось неправильно – кажеш їм одне, а вони чують інше. Але мені здається, ви всі вірно розумієте.

Саме тому я і говорив, що важливо бути чесним стосовно себе. Чесний не той, хто каже: «Аборт – це не гріх! Перелюб – не гріх! Палиш – нічого страшного!» Це не чесність, а духовне розслаблення і стирання меж – коли ніде немає нічого поганого і усе можна. Я так не говорю.

Я говорю, якщо ти бачиш, як людина, після усіх старань, все одно падає, не треба її «добивати». Треба показати любов до неї, поблажливість, співчуття, розуміння.

Це і є справжня аскеза, подвиг, приношення себе Церкві.

А ми що робимо? Нічого! Здіймаємо руки і хвалимося: «Господи! Коли Ти наділяв усіх Своїми дарами, ми не позіхали, от нам і пощастило!» Відразу згадую, як один учень поскаржився мені:

– Коли Господь роздавав людям розум, я усе проґавив!

– Неправда, – заперечив я. – Ти помиляєшся. У кожного є свої таланти, і кожен може досягнути успіху. Ти теж розумний. Можливо, у тебе не виходить вирішувати складні завдання, тому ти не станеш вченим, фізиком, математиком, але атестат отримати ти зможеш. А потім поступиш в якийсь виш і успішно його закінчиш. Знайди в собі талант.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)