Не можна забувати, що відчуття Бога, відчуття Його присутності в нашому серці можуть змінюватися з часом. І це добре. Бог, в Якого ми віруємо, – Один і Той же, але добре, коли характер нашої віри зазнає зміни. Св. Порфирій згадував, що в молодості вважав Бога дуже строгим і з цієї причини так само строго ставився до людей. «Я думав, що Господь – саме такий. І коли людина приходила до мене на сповідь, я відкривав Кормчу книгу і починав рахувати дні, місяці, роки. Рахував, а потім озвучував цифру: «Тобі можна буде причащатися через стільки років. Тобі – через стільки». І так далі».

Але коли людина по-справжньому починає відчувати Живого Бога, Бога Любові, Який є милосердя, любов і істина, прийняття і доброта відносно кожної людини, – то починаєш дивитися на все зовсім інакше. Люди навколо залишаються колишніми, події повторюються – але твоя реакція тепер зовсім інша, бо ти бачиш, що Господь дивиться на все абсолютно по-іншому.

Деякі з нас прийшли в Церкву ще дітьми і тому звикли сприймати щось досить категорично, односторонньо. Бог – такий і такий. І ніяк інакше. Тому, коли мені здається, що ти не «вписуєшся» у рамки, обкреслені в моїй власній голові, я відштовхую тебе. А Господь, Який є життя, приходить і показує, що все зовсім не так.

І це не нове. Книжники і фарисеї теж думали про Бога багато усього, але Господь сказав їм: «Усе, що ви думаєте, – невірно. Те, як ви думаєте і міркуєте про Бога, – це помилка, Бог не такий. І тому Я зовсім інакше ставлюся до цих людей. По-іншому дивлюся на них, по-іншому розмовляю – прихильно, з любов’ю, здійснюючи чудеса. А ви їх тільки засуджуєте». По суті, тому Христа і розіпнули: Своїми словами і вчинками Він докорінно міняв уявлення людей про те, який Бог насправді. І замість ідола, якому вони поклонялися, являв доступного Бога – Боголюдину. Бога, Який не поглядає звисока, а розуміє, співчуває, спускається з людиною на один шабель (окрім гріха) і наближає до Себе.

І коли ти зрозумієш це, замислися: у п’ятнадцять, двадцять, тридцять років – ти так само сприймав Бога, так само вірив у Нього, так само відчував?

Невипадково деякі молоді люди кажуть: «Моя мати як була, так і залишилася, нічого не міняється». А про старця Порфирія згадують інакше: «Ми знали його спочатку як дуже строгого духівника, але він так зріс духовно! У своїй вірі, своїй розсудливості». Це називається – людина змінилася. Строгий спочатку, поблажливий згодом. Багато хто боїться бути такими. «Не можна ж усе вважати нісенітницею!» – кажуть вони. Але я не закликаю до цього. Я закликаю бути милосердними і поблажливими, щоб розуміти інших людей. Постаратися зрозуміти, чому та чи інша людина палить, лихословить, вживає наркотики, не йде в церкву. Саме це я намагаюся робити, виходячи зі свого невеликого досвіду: зрозуміти, не що людина робить, а чому.

Один мій знайомий юнак навідріз відмовлявся йти в храм. І я намагався з’ясувати саме це – чому він не хоче прийти в церкву.

– Чому? – запитував я його. – Давай поговоримо!

– Мене соромитимете? – запитав він.

– Ні, не буду. Я просто хочу з тобою поговорити, щоб зрозуміти, що конкретно в церкві тобі не подобається.

– Розумієте, отче, – відповів юнак, – чесно кажучи, священик асоціюється в мене з одними заборонами. Мені здається, про що б я вас не запитав, у відповідь почую лише одне – не «можна». Мотоцикл – не можна, на футбол – не можна, зустрічатися з дівчиною – не можна, у кафе – не можна, на концерт – не можна.

Цей підліток зовсім не був поганим. Просто він мене боявся. Хіба не слід у таких випадках шукати до людини підхід? Хіба це не по-християнськи – упокорено спробувати зрозуміти, що вона відчуває? Наблизитися до її душі, щоб побачити, чому вона так робить, чому сумнівається і не хоче спілкуватися зі мною, тоді як душею прагне до Бога? Але ні. Ми настільки ототожнили себе з Богом, настільки звикли вважати себе Його «представниками» – і ви, батьки, і ми, священики, – що думаємо, ніби кожне наше слово – від Бога. А Бог каже: «Ти – не Мій представник. Нічого подібного. Просто по-іншому тут не можна – тому Я «використовую» тебе в цій ситуації».

Хіба Бог поводиться з людьми так, як ми? Та якби ми дійсно були як Він, були б справжніми, щирими – скільки життів ми змогли б змінити! А так при зустрічі з нами людина поспішає перейти на протилежний бік вулиці. Люди внутрішньо чинять опір нам. А як було б дивовижно з роками починати інакше відчувати Бога у своїй душі! Можливо, той підліток був правим. Образ думок змінюється. Мені от цікаво, якби Христос прийшов на землю зараз, як би Він поговорив з цим юнаком? Що б сказав йому? Велів би по середах і п’ятницях живитися однією сочевицею? Загнав би в самотність, меланхолію, комплекси? Оцінював би виключно на вигляд? Так, можливо, той юнак був правим.

Природність, щирість таять у собі божественність.

Якось після бесіди, яку я проводив, усіх покликали на обід. І от під час обіду один священик встав і сказав: «Я читав про одного священика, який вважав дуже душекорисним сидіти зі своєю дружиною на терасі, пити каву і дивитися на озеро. Як так? Хіба може таке бути душекорисним?»

Мене немов струмом ударило.

– Отче! – сказав я. – Але ж це прекрасно! Це духовно! Згадаємо апостолів. Вони були рибалками, і Господь призвав їх під час рибного лову – дуже приземленого, абсолютно недуховного заняття. Навряд чи саме в цю хвилину вони молилися. Вони працювали! А згадайте Давида, який пас овець. А Мойсея…

У найбуденніших, життєвих справах може ховатися божественне. А ми забуваємо про це, і наша сім’я починає існувати абсолютно окремо від Церкви, неначе це різні речі. Збираємося в храм – натискаємо на кнопочку і відразу перетворюємося на духовних людей. Повертаємося додому – натискаємо іншу кнопку і, змінивши святковий одяг на домашній, повертаємося в повсякденність.

Якщо ми любимо Бога, Якого немає в нашому повсякденному житті, Який не живе серед нас – значить, ми любимо не Бога. Адже Христос прийняв усю людську природу, перетворивши наше життя, нашу дійсність. І коли ти ходиш по землі, Господь – у тобі. І коли спілкуєшся з дитиною, займаєшся домашніми справами – теж.

Не треба постійно говорити про Бога. Адже ми не говоримо постійно про повітря, про кисень – ми живемо ним! Скільки ми з вами сидимо зараз у цьому приміщенні і дихаємо – але жодних особливих відчуттів при цьому не переживаємо, так що і говорити тут немає про що. А якщо інші люди побачать, як Бог, Яким ти живеш, наповнює тебе, пожвавлює і збагачує, так що кожна твоя клітинка випромінює світло, – то неодмінно запитають: «Скажи, у чому твій секрет? Ми хочемо стати такими ж, як ти!»

Але ми часто чуємо абсолютно протилежне: «Слухай, залиш мене в спокої!» Тут немає нічого від Бога. А я бажаю вам, щоб від вас виходило це посилання – Божественне посилання. Ми знаємо і вміємо стільки всього складного, і при цьому зовсім розучилися робити прості речі. І дітей наших ми втрачаємо саме тому, що вони такі прості, а ми такі складні, що аж заплуталися…

Одна людина якось пішла від старця Порфирія у великому розчаруванні: старець не відповів їй на її серйозні питання про Бога. «Пробач, сину мій, – сказав він. – Я говорю про Бога тільки тоді, коли відчую, що душа людини прагне до Нього і потребує Його». Одного разу на Пасху старець Порфирій навіть не вимовив пасхальне вітання «Христос воскрес». Через Божественне одкровення він знав, що людині не хотілося чути ці слова. Будемо і ми з вами молитися згідно Божественного одкровення – щоб Господь просвітив нас і життя стало прекрасним.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)