Диво, навіть цілком явне і нез’ясовне, нічого не доведе душі, яка не бажає, щоб їй щось довели. Я це добре знаю з власного досвіду.

Зараз багато пишуть і говорять про те, що в день Хрещення Господнього освячується не вся вода на Землі, а тільки та, над якою священики прочитали молитви. Тому за святою водою треба йти в храм Божий. А набирати цього дня воду з-під крану – цілком безглузде заняття.

Ну, раз безглузде, значить – безглузде. Сперечатися не буду.

Тільки пам’ятаю, як ще на початку восьмидесятих мама щороку на Водохрещя набирала в декілька пляшок водопровідної води (якраз – з під крану). І потім через час радісно показувала мені ці пляшки. Вода в них була чиста, як сльоза, лише на дні випадав невеликий осад іржі від старих водопровідних труб.

– Бачиш! – казала мама, роздивляючись свою «колекцію» немов захоплена дівчинка, – цю воду я минулого року набирала. А цю, уявляєш, – три роки тому. Цілих три! А вона все ще свіжа.

– Ну, бачу. І що з того? – ліниво відповідав я, щоб хоч якось прийняти участь у розмові. Було мені тоді років шістнадцять, чи біля того. І найменше на світі мене в ту пору цікавили мамині «досліди» з пляшками.

– Як це «що з того»? – обурено запитувала мама. – Я набирала цю воду саме на Водохрещя. І вона не псується. Значить, щось таке дійсно є. Значить, вони не просто так у церкві усе це говорять і роблять.

Це от її «щось таке є» і «вони» були свого роду тодішнім маминим символом віри. З дитячих років забивали їй у голову, що Бога немає, а попи обманюють народ. Подорослішавши, вона усе життя бачила, як людей за віру в Бога виключали з інституту, позбавляли посади, викреслювали з черги на житло. Тому, мабуть, навіть для себе самої в неї не виходило тоді вимовити слова «Бог є» або назвати священиків – священиками. Натомість звучало от це безглузде, але, упевнений, абсолютно щире і прагнуче вирватися зі своєї безглуздості – «щось є» і «вони, там у церкві».

А цівка води з-під крану у Водохресну ніч була для неї єдиною ниточкою до Небес, за яку вона вхопилася тоді як за останню надію. Вже не знаю, де мама прочитала або почула про це. У храм вона тоді ще не ходила, боялася. Віруючих родичів або знайомих у нас теж не було. Але от же – дізналася звідкись. І щороку на Богоявлення наполегливо набирала воду з-під крану, причому, на кожну пляшку наклеювала папірець з датою. І вода ця, дійсно, стояла в неї роками, не псуючись. Коли ми переїжджали із старої квартири, я знайшов пляшку, якій було більше десяти років.

Мама показувала мені, молодому і безглуздому, це диво. Їй дуже хотілося з кимсь поділитися тим важливим і дорогим, що відкрилося їй самій у цих її щорічних експериментах з водопровідною водою. А я наполегливо дивився на її пляшки як на якесь дивацтво, простиме літній людині.

– Уявляєш, нам ще в школі казали, що свята вода не псується, бо попи занурюють у неї срібні хрести і срібло вбиває бактерії. А от, бачиш, виявляється, усе це повна нісенітниця. Звідки тут взятися сріблу? Смішно казати навіть.

– Ну, не срібло. Хлорки накидали туди водопровідники, от вона і не псується, – в’яло пропонував я своє пояснення того, що відбувається.

– Хлорки? – радісно перепитувала мама, – Ну так давай, спробуй – набери в звичайний день цієї хлорованої води. Подивимося, скільки вона в тебе простоїть.

– Робити мені більше нічого, ага… – невдоволено відповідав я.

Хоча, доречно зауважити, одного разу я все-таки вирішив досвідченим шляхом спростувати мамину віру у водохресне диво. На кухні нишком набрав водопровідної води в чисту пляшку і заткнув її щільною капроновою пробкою, як це робила мама. Десь через пару тижнів вода в моїй пляшці помутніла. Я відкрив її, понюхав… І скоріше вилив вміст в унітаз. Хлорування виявилося поганим аргументом для пояснення маминих чудес.

Але точно пам’ятаю, що і це ніяк не вплинуло на моє ставлення до маминої віри в Бога, що зароджувалася тоді. Через якийсь час вона хрестилася і у Водохресний Святвечір за освяченою водою стала ходити вже в храм, до молебню. Проте своєї традиції при цьому не змінювала ще декілька років, розливаючи по пляшках воду з-під крану в ніч на 19 січня.

У нашому поколінні часто бувало так, що спочатку до віри приходили мої ровесники, і лише потім, услід за ними в Церкву йшли їх батьки. У нас з мамою усе вийшло рівно навпаки. Першою в Церкву прийшла вона.

Після прийняття святого Хрещення мама зайшла в партком і поклала на стіл свій партійний квиток. Коли секретар парткому здивовано запитав її про причини, мама відповіла, що тепер вона – людина віруюча. А віруючим у комуністичній партії не місце. На дворі стояв поки що цілком радянський 1985 рік.

І адже це теж було явне диво, що відбувалося в мене на очах. А от… не зміг я тоді його ні побачити, ні оцінити. Лише через декілька років, за маминими молитвами я теж увірував у Бога. І сталося це без всяких… Ну от, знову ледь не написав «…без всяких чудес». А хіба це не чудо – мамина молитва за безглуздого і упертого сина? Страшно навіть згадувати, з яких тільки мерзенностей, жахів і божевілля не витягувала мене в ту пору її молитва.

І, врешті-решт, все ж привела мене до Бога. А я навіть сьогодні не можу повною мірою зрозуміти, що от це якраз і було – найбільшим чудом у моєму житті. І що порівняно з ним усі ці її наївні пляшки, в яких роками не псувалася звичайна водопровідна вода – сущі дурниці.

Пишуть і кажуть нині священики, що на Богоявлення освячується тільки вода з молебна. Амінь! Усе так і є. Але… адже сказав же Господь: «Якщо ви матимете віру як зерно гірчичне і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас» (Мф. 17:20).

По маминій крихкій вірі, що тільки народжувалася, Господь подавав їй те, про що вона навіть не сміла просити Його вголос.

Коли зараз мова заходить про диво, я згадую мамині пляшки з прозорою водою, набраною з-під крану. І приклеєні до них папірці, вирізані із зошита, на яких акуратним маминим почерком написано: «19 січня 1984 року», «19 січня 1985 року», «19 січня…»

Автор: Олександр Ткаченко

Усе по темі: Богоявлення