Одне з частих запитань, які в храмі ставлять священикові: «Отче, а от у мене просфорки запліснявіли, свята вода зацвіла. Що з ними робити?»

Нерідко поряд зі священиком, який вже відкрив рота, щоб видати у відповідь на таке запитання повчання, нечутно чистить свічник (протирає ікону) якась робітниця храму, яка чуйно прислухається до розмови, не витримує і вставляє: «Що ж ви, жінко (чоловіче), з такими простими питаннями священика турбуєте! Запитали б у парафіян, усі знають: просфорки потрібно спалити, а святу воду – вилити в місце, де не ходять! Вірно ж, отче?»

Вірно, відповість отець. А ще вірніше – не колекціонувати просфорки та інші святинькі. Просфорки потрібно з’їсти, святу воду – випити чи покропити житло.

Колекціонування святиньок – справа взагалі сумнівна, цілком потрапляє в категорію «мшелоїмства», яке є гріх.

Але як же без святиньок? – здивовано скаже людина. – Як же без них, яке ж це православ’я! От у мене увесь куток у святиньках: просфорки з різних монастирів, земелька з різних святих могил, квіточки від того і гілочки від цього, іконочки різні, до мощів прикладені! (Додам від себе: чого там «іконочки», у гостях в однієї парафіянки я бачив і колекцію мощів найрізноманітніших святих, у пакетиках, цілий стелаж. Звідки їх беруть? Не знаю, кажуть, просто по Інтернету виписати можна…)

Отже головне питання – таке: а для чого вам усі ці святинькі?

Але як же, відповідають мені, адже вони ДОПОМАГАЮТЬ! По вірі!

Ні, не думайте, мій співрозмовник – не напівязичник, який сьогодні поїхав до старця, а завтра – до знахарки, притискує «святиньку» до хворого місця, бурмочучи при цьому дану йому молитву не як молитву, а як заклинання; який уміє «прикладатися» до Євангелія, але ніколи не його читав. Цей знаменитий напівязичник, якого ми, священики, так любимо викривати в проповідях: «Цей народ, що не знає закону, проклятий він» (Ін. 7:49), а так само в статтях, книгах, на інтернет-форумах і в пастирських застіллях, давно став типажем. Ну, от як в атеїстів – «піп товстопузий», так у нас – «забобонний напівязичник».

Той, з ким я говорю – християнин, і віруючий, і Священне Писання читає, і книги різні, і до причастя приступає, одним словом, думаючий.

Хороше слово – «думаючий». Життя ставить перед християнами безліч гострих питань, і не відмахуватися від них, а думати над ними – потрібно, адже в процесі преображення зі старого творіння в нове, у громадянина Царства Божого, у нас не лише міцніє віра і очищається серце, але преображається і дорослішає розум (і той «розум», що в серці, і той «розум», що в голові). Тому священикові слід не лише плакати з тими, хто плаче і радіти з тими, хто радіє, але і думати з тими, хто думає.

Убогий духом живе тим, Хто подає

І от що думається про святині: так, для нас святині – не ідол, у якого ми випрошуємо щастя-здоров’я. Святиня – частина створеного, Богом даного світу, через яку Бог вільний посилати нам благодать. Недаремно суперечки про мощі чи про ікони були предметом серйозного церковного розгляду аж до рівня Вселенських соборів. Бог втілився, і творіння почало своє преображення. Творіння по суті своїй святе, хоча і зіпсоване гріхом, і сама смерть переможена Богом саме в людському тілі. А всі випадки, коли в історії Бог подавав людям рятівну і преображаючу благодать через ті чи інші святині, не піддаються лічбі, і Церква свідчить про їх достовірність.

Проте, коли я починаю колекціонувати святині, впадаючи тим самим у, здавалося б, такий несмертельний гріх «мшелоїмства», я перестаю бути тим, ким був (якщо був, звичайно): убогим духом.

Пам’ятаєте 13-й псалом: «Сказав безумний у серці своїм: “Бога нема”. Впали в розпусту, опоганилися в ділах своїх; не стало тих, хто чинив би добро. Господь поглянув з неба на синів людських, щоб побачити: чи є розумний, що шукає Бога? Всі заблудили, всі нікчемні стали: нема тих, хто чинив би добро, нема жодного… Бо Господь в роді праведних: 6 ви насміялися над убогим, а Господь – надія його». Тут йдеться саме про юдейські «анавім» – жебраків, про тих, хто все своє існування, увесь сенс свого життя, усе своє надбання покладав в очікування Машіаха, і ні в чому і ні в кому, окрім Бога і Помазаника Його, спасіння для себе не знаходив. Причому спасіння не лише в «духовному» сенсі, але і абсолютно в усіх людських сенсах: тільки Бог і Помазаник Його, Ним обіцяний Ізраїлю, є для мене і світло, і повітря, і вода, і хліб, і одяг, і дім, і все на світі.

Іов багатостраждальний, Роберт Ляйнвебер

У цьому сенсі жебрак і бідняк – не зовсім одне і те ж. Бідняк хоч щось, та має своє. Злий бідняк – заздрить багатим, плекає революційні плани, як би в багатих усе відібрати і поділити «по справедливості»; добрий бідняк – начебто змирився і задовольняється тим малим, що має.

Але в тій мірі, в якій і той і другий зосереджені на своєму майні, зводять плани, як пустити майно в справу і як за рахунок його вижити, вони далекі від Бога. Далекі, якщо не в Ньому Самому, але в майні цьому, а також у стосунках, традиціях, законах, громадських і приватних навичках, що склалися навколо майна, в якому бачать свій порятунок. Сказати в серці своєму «немає Бога» може не лише ситий багач, але і голодний бідняк, що зневірився.

Багач і бідняк існують в одній і тій же площині світу, в одній і тій же системі цінностей. Наскільки «багатими» були євреї, яких Мойсей водив пустелею? Даруйте, бідні вигнанці, йдуть невідомо куди, для них бракує води та їжі! Але і серед них виявилися ті зі «світу багачів», які були здатні сказати в серці своєму «немає Бога». Це ті, хто намагався консервувати, зберігати про запас манну, дивовижну їжу, послану для них Богом у пустелі. І це сподівання на манну і на свою життєву кмітливість, а не на Самого Бога, було зараховано ним у тяжкий гріх.

Убогий духом, анавім, не лише нічого свого не має, і не лише живе виключно подаянням, він живе тим, Хто подає.

Він знає, що на дар, на безкорисливий дар, можна сподіватися, але не можна на нього – розраховувати. Він не зводить планів, не намагається виглядати жалібніше, щоб «краще подавали»: він здатний дивитися не лише в руку того, Хто подає, але і в Його очі. У нього стосунки не лише з хлібом, що подається, але з тим, Хто подає. І от це життя в нескінченному прийнятті надприродного дару здатне породити в серці жебрака вдячність. До цієї убогості і до цієї євхаристійної вдячності Богу покликані і ми, християни, убогі духом за визначенням Христа, Який покликав нас.

Де узяти цю убогість духовну, як здобути її? У двох рядках не відповім, це потрібно наполегливо запитувати в Христа і святих Його. А от як її втратити, як втратити солоність, що становить сенс солі. От тут, на жаль, скажу: можна дуже просто. Наприклад, нечутливо навіть для себе самого, крок за кроком, підмінивши, поставивши собі на місце Бога – будь-яку дану Ним святиню, будь-який з даних Ним дарів або талантів, тим перетворивши дари на ідол.

Саме тому християни незручні у світі багачів і бідняків, духовно чужі йому, саме тому від віку світом гнані, бо вони не від цього світу, бо живуть не в його системі цінностей, вони покликані до убогості духовної… І недивно, що інші такі «убогі» члени Церкви, що втратили духовну Христову убогість, що скопили собі не лише багатства матеріальні, які видимі зовнішнім оком, але і цінності духовні, якими «по праву гордяться», викликають нерозуміння і страх у «зовнішніх», що спостерігають за ними, які – так-так! – теж іноді відкривають Євангеліє і щось чули про Заповіді Блаженств.

…От такі роздуми викликало простеньке, начебто, питання про святинькі.

Академік Капіца і свята вода

Одного разу, коли ми про все це говорили на занятті дорослого лекторію Недільної школи, одна парафіянка соромливо посміхнулася і сказала:

– Так-так, усе правда. А от у мене свята вода в банці двадцять шість років стоїть і не псується. Але це не мшелоїмство, як ви сказали. Це пам’ять про маму.

І розповіла таку історію.

Мама її була переконаною комуністкою і атеїстом, ревним і небайдужим. Коли її дочка стала заходити в храм, мама її соромила, викривала, цитувала різні атеїстичні брошури і намагалася завести диспут, щоб довести дочці, що ніякого Бога і нічого такого немає, а це все маячня попів. Тоді дочка принесла з храму банку святої води. «Та це звичайна вода, вона зіпсується!» – сказала мати. «А от побачиш!» – відповіла дочка. Минали роки, а свята вода в банці, що стоїла на особливій поличці, залишалася свіжою.

Нещасна мама втратила спокій. Вона ставила поруч звичайну воду в банку і порівнювала: звичайна незабаром зацвітала, свята – залишалася свіжою на смак, на колір і в результаті інших експериментів, проведених мамою. Прямота душі і чесність мислення, властиві мамі, не давали їй просто відмахнутися від усього цього. Тоді вона пішла на крайній крок: звернулася до авторитету, про все написала в Москву академікові Капіці, закликаючи пояснити з наукового погляду цей феномен.

І академік відповів. Він написав про те, що цей феномен наука пояснити не може, а це справа Божа. Сам Капіца!.. І от тоді в приголомшеної мами стали відбуватися якісь зміни в душі. От така історія про святиню.

– А ви, отче, що сказали б моїй мамі? – запитала оповідачка.

– Ну, напевно, сказав би так: «Недалека і ти від Царства Небесного», – відповів я.

І ніскільки не покривив душею.

Автор: священик Сергій Круглов

Богоявлення та свята вода