Чи можу я робити, що захочу, якщо любитиму? Так, але ключове – «любитиму»

На щастя, Бог не такий, як ми. Як же чудесно, що Він абсолютно по-іншому дивиться на життя! І який би гріх людина не скоїла – знайте, Бог розцінює цей гріх інакше, не так, як люди. Пам’ятаєте блудницю, що злила на ноги Христові миро і отерла їх своїм волоссям? Усі люди засуджували цю жінку, а Господь сказав: «Прощаються гріхи її численні за те, що вона полюбила багато» (Лк. 7:47). Ця жінка жила в розпусті, бо так вона намагалася набути любові. Так-так, от таке прагнення до любові через розпусту – бо любити інакше її ніхто не навчив.

Як сказав старець Паїсій про одного афонського ченця, що згрішив: «Молюся, щоб Господь подивився на його гріхи як на дитячу витівку, не як на гріх!» Тобто щоб Бог поставився до цієї людини не як до грішника, а як до неслухняної дитини.

Бог розцінює наші гріхи по-одному, а люди – по-іншому. От чому поряд з Господом усі завжди почували себе вільно і розкуто.

І апостоли казали Йому пряме те, що думали і хотіли. Пам’ятаєте слова Іоанна і Якова, синів Зеведеєвих? «Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй» (Мк. 10:37). Так, прохання абсолютно безумне, але ці слова показують нам, наскільки вільно учні почували себе поряд з Господом. Він не вселяв страх, не підганяв, не розпоряджався: «Одягайтеся так! Говоріть так! Поводьтеся так!» Повна свобода. «Любіть Мене і робіть, що хочете».

Ти любиш мене і при цьому палиш у моїй присутності

Якось я вимовив ці слова на уроці, і хлопці запитали мене:

– Значить, можна робити усе, що хочеться?

– Так, якщо любиш, – усе, що хочеться.

– Тобто я можу робити усе, що захочу, якщо любитиму?

– Зрозуміло.

Але ключові слова тут – «якщо любитиму». Тобто якщо ти любиш мене і при цьому палиш у моїй присутності – так, що в мене болить голова і страждають легені, – невже це нормально? Чи якщо в мене є сестра, а ти хочеш спокусити її, – хіба можна назвати це любов’ю? Якби ти любив мене, то невже б захотів вчинити так з моєю сестрою? Любов не надає нам права скоювати гріх. Вона встановлює правильні межі. Тому ми і грішимо, що не любимо – ні себе, ні Бога, ні людей навколо. Грішимо, бо не маємо вірних уявлень про життя, бо спотворили істину. От і «доводиться» грішити.

Чому блудний син повернувся до свого батька? Чому, скоївши безліч гріхів, цей юнак раптом вирішив повернутися додому? Бо настала його година, настав відповідний момент. Це – таємниця. Чому хтось цього року розкаявся у своїх гріхах, а ти, що уважно слухаєш нашу бесіду, так доки і не розкаявся? Мине рік, два, ти житимеш, як жив, а через три роки життя твоє несподівано зміниться. Чому саме через три роки? Чому в когось – сьогодні, а в когось – позавчора? Це – таємниця. Одне тільки відоме: Богові важливий цей момент у кожної людини. А коли він настане – я не знаю.

І от як Богові ми не можемо вказувати, коли має статися те чи інше, так і дитину не можна змінювати насильницьким шляхом. Настане момент, і Господь усе влаштує, і тільки Йому відомо, коли це станеться.

Проявляйте тут повагу, терпіння. Від вас потрібне лише одне: завжди тримати обійми розкритими, щоб дитина в будь-який момент могла до вас повернутися.

Блудний син повернувся додому, бо знав: його чекає добрий батько, який не стане засуджувати його і карати. Як думаєш, будь усе по-іншому, повернувся б ти додому на його місці? Якби тебе там чекали докори і засудження? Та ніколи! А блудний син, поневіряючись у «далекому краї», постійно відчував любов свого батька. Він не переставав відчувати світло цієї любові, світло молитви, що пом’якшувала його серце. Він жив блудно, але його батько любив його. А любов виділяє світло і Божу благодать. І навіть якщо людина, яку ти любиш, знаходиться далеко, вона досягає її серця. Ти тут, твоя дитина – там, живе, як хоче, робить, що хоче. Але якщо любиш її – Господь її покриває. І настане година, вона зміниться – добровільно і як належить.

Це нам треба, щоб діти нас простили

Але повернемося до моєї розмови з школярами. Це був найпрекрасніший момент у моєму житті! Я сказав дітям:

– Хлопці, якби в мене був із собою диктофон, я б записав усе, що ви зараз мені тут розповіли. Ви промовляли чудові слова. Особливо ти, коли сказав, що хоч і не любиш Христа, але розумієш, що Він – кращий за всіх, і що Він не винен у твоїй до Нього неприязні. Винні ті, хто тобі про Нього так розповідав. Хлопці, ви всі так чи інакше пережили тиск з боку старших – батьків, священиків, учителів. І зараз я хочу поставити вам непросте питання: ви можете простити їх? Ви не винні, ви правильно міркуєте – вірю, що і Господь думає так же. Але чи можете ви простити старших? Знаю, це дуже важко.

Щоб діти простили своїх батьків? Адже ми завжди говоримо навпаки: батьки прощають дітей, бо діти апріорі винні. Але ця історія підтверджує, що прощення потрібне нам – отцям Церкви (так званим) і вам, батькам. Це нам треба, щоб діти нас простили.

– Ви можете простити їх, не тримати на них зла? – повторив я. – Спробуйте!

І тоді один хлопчик встав і сказав:

– Добре, ми їх прощаємо, ми на них не злитимемося, але вони заподіяли нам багато страждань.

А інший хлопчина додав:

– У будь-якому випадку, тепер я знову полюбив Бога. Але не так, як раніше, а по-новому, по-іншому.

– Це прекрасно, синку!

Дуже важливо – знайти в собі сили простити. Знаєте, чого ми усі хочемо насправді? Щоб нас полюбили, обійняли, приголубили із словами: «Ти – прекрасна, чудова людина! Я люблю тебе і дорожу тобою».

Жінки знають, як буває, коли приготуєш чоловікові щось смачненьке, а він приходить, їсть і ні слова не скаже. Ти так старалася, таку страву приготувала – звичайно, тобі хочеться почути на свою адресу щось добре! І це не ніякий егоїзм, це потреба в підтримці, натхненні. Якими б дорослими ми не були – все одно, до самої смерті в глибині душі ми залишаємося дітьми, яким потрібна ласка. Один ігумен на Афоні якось розповів мені, що одного разу до них в обитель приїхав єпископ, і так вийшло, що він не привітався з одним з ченців. Як же засмутився той брат! Немов дитина. Йому так хотілося почути від єпископа слова вітання: «Як справи, отче? Усе гаразд? Радий тебе бачити!» Нічого особливого він не чекав і не хотів отримати від цього єпископа. Йому просто хотілося, щоб його помітили, звернули увагу.

Коли ми знаходимо любов, то творимо добро без примусу

Буває так, що одного погляду на людину достатньо, щоб вона піднеслася на небеса від щастя.

А деякі парафіяни, в очікуванні своєї черги на сповідь, уважно стежать, скільки за часом сповідуються інші. Буквально рахують хвилини! Як сказала мені одна жінка:

– Отче, зі мною ви говорили лише п’ять хвилин, а з жінкою переді мною – цілих тринадцять! Не хочу, щоб ви мене зрозуміли неправильно, – дозвольте просто поділитися з вами одним помислом.

– Кажи.

– Ви ту жінку більше любите, ніж мене?

– Ти жартуєш? З чого я повинен її більше любити? Просто, дочко моя, вона ділилася зі мною більшою кількістю проблем. Радій, що тобі досить п’ятихвилинної розмови!

– Ні, отче, я теж хочу довше спілкуватися з вами!

– Навіщо?

– Ну, так. Щоб знати, що ви мене теж любите!

– Але в такому разі ми всю ніч безперервно стоятимемо і дивитимемося один на одного! Ні, так не піде.

Але я прекрасно розумію цю жінку. Чому? Бо і сам міркую так же. Усі ми хочемо любові. І коли знаходимо любов, то творимо добро без примусу. Усе стає легко.

Цього року в мене був цікавий випадок з одним учнем.

Цей хлопець ніколи не брав у мене благословення, а просто вітався, як з прем’єр-міністром – за руку. «Як справи, отче?» – і рукостискання. Він робив так навмисно. Усі його товариші брали в мене благословення, а він гордився тим, що робить не як вони, а вітається зі мною за руку. Про це мені розповіла його матір. Якось вона зателефонувала і передала слова сина: «Цей священик хороший, але я не збираюся приносити йому таке задоволення – брати в нього благословення. Я розумію, що йому дуже б цього хотілося, але не стану йому догоджати!»

І от наприкінці року в цих хлопців був екзамен з фізики, а мене призначили стежити за порядком. І от під час іспиту я бачу, що цей хлопчина починає списувати. «Господи, – подумав я, – що мені робити? Просвіти мене!» І навмисно став дивитися в телефон – нібито щоб дізнатися, котра година, – але при цьому посміхнувся. Юнак помітив мій погляд, мою посмішку, і зрозумів, що я все бачив. Закінчивши, він підійшов до мене, щоб віддати аркуш із завданням. Я поставив свій підпис і сказав йому:

– Ну, усього доброго! Добре тобі провести літо!

– І вам, – відповів він. – Благословіть!

«Значить, усе було недаремно», – подумав я в цей момент. Якби я робив цьому хлопцю зауваження, наполягаючи на благословенні, – нічого б не вийшло. Треба було почекати рік і просити Господа не про те, щоб хлопчик врешті-решт узяв благословення, а про те, щоб злагідніло його серце.

Можливо, і тобі доведеться почекати достатньо, поки буде по-твоєму. Головне – не діяти силою.

Ставитимемося до ближніх так, як ставиться до всіх нас Господь – любити, поважати їх свободу, прощати і чекати. Чекати з розпростертими обіймами.

І людина неодмінно зміниться, стане такою, якою ти хочеш її бачити. Я в цьому упевнений. Якщо твоє бажання дійсно йде від серця і вартує того, щоб здійснитися, – воно здійсниться! Але чекай з розкритими обіймами – чекай, що зробить Господь. Адже всі люблять Бога! Його люблять усі. Це священиків не всі люблять, і в цьому винні ми самі. А Христа ніхто не ненавидить, бо Він ніколи не зробив нікому нічого поганого, а просто висить на Хресті – з пробитими руками і ногами, спливаючи кров’ю. Яке ще зло Йому можна заподіяти?

І ти – якщо будеш таким же, якщо замість насильства над іншими сам розіпнешся за увесь мир, – то побачиш, як зміняться люди навколо тебе. Вони перестануть реагувати на тебе, як на ворога, бо відчуватимуть твою любов. Їх любов ти набудеш своєю любов’ю.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)