В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

В середині Великого посту, у самій серцевині важкої подорожі до Світлого Воскресіння Господа Ісуса, Церква пропонує погляду своїх вірних чад Хрест з розіпнутим на Ньому нашим Спасителем. Шлях посту – це шлях саморозп’яття, самозречення, шлях відмови від цілком законних радощів нашого земного буття в ім’я щастя інобуття, майбутнього життя, в ім’я вічного перебування в Радості Христовій.

Навіщо? Навіщо відмовлятися від того, що так радує душу і тіло? Навіщо позбавляти себе того малого, що Бог подарував нам у короткі дні нашого життя? Чи не краще узяти від нього усе, чи не правильніше, користуючись можливістю, з’їсти усе, що в горло влізе, захопитися усім, що бачать ненаситні очі? Адже все піде, усе зникне. Але от минає час, і те, що колись здавалося найважливішим, найголовнішим, тим, без чого, здавалося, неможливо прожити, раптом починає здаватися дріб’язковим, маленьким, подібним до обридлої зламаної іграшки. Дитина кидає її, щоб вже ніколи не згадати, і тягнеться до іншої щоб, у свою чергу, кинути і її. Чи не так і ми, дорослі, обтяжені роками і життєвим досвідом, усе просимо Бога про тлінне, про те, що неодмінно зламається, мине, набридне, нарешті, – про миттєвий успіх, про удачу, про процвітання, про таланти, про гроші, про здоров’я? Неначе можна одного разу раз і назавжди наїстися, неначе можна стати здоровим навіки.

І от серед цих наших прохань і молитовних зітхань, таких по-людськи зрозумілих, підноситься Хрест як символ нашого життя, як вказівник на темному і тернистому нашому шляху. Хрест як би каже нам: “Вам – туди, вам, християнам, не в бік удачі і процвітання, вам – супутникам Христовим – йти скорботним шляхом до розп’яття”.

Нічого нового, раніше невідомого, Церква нам не каже. Колись, дуже давно, на нас, що вийшли з купелі хрещення, наділи натільний хрестик. І хоч написано на ньому було “спаси і збережи”, і хоч сприймався він нами грішними, та і нашими хресними, як певний амулет, який мав захистити і оберегти нас від усіляких бід і неприємностей, насправді зрозуміло, що хрестик цей – постійне нагадування, постійний заклик йти за Христом. Слідувати до кінця, до самого розп’яття, до страшного крику: “Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?” (Мф. 27:46).

Коли ми безліч разів осяюємо себе хресним знаменням, чи розуміємо ми, що робимо? Чи розуміємо ми, що цим звичним жестом свідчимо на очах у сотень людей, що ми готові бути розіпнутими, як Господь наш був розіпнутий, що ми шукаємо цього розп’яття, що ми бажаємо розділити Його долю? Чи розуміємо ми, що раз вже ми стали християнами, то це наша доля, наша доля – бути разом з Христом до кінця. Для того, щоб це вдалося, зовсім не обов’язково насправді бути прибитим цвяхами до хресного дерева. Для того, щоб дійти з Христом до кінця, зовсім не обов’язково, як то практикується у деяких понад міру екзальтованих католиків, до такої міри розвинути, роздражнити в собі тілесну чутливість, що на ногах і руках у нас, звичайних грішних людей, з’являться стигмати – рани, подібні до ран Христових.

Готовність йти з Христом до кінця, нести Хрест свій передусім означає готовність відректися від себе, відректися від своїх цілком законних прав. Як пише апостол Павло в посланні до Галатів: “Але ті, що Христові є‚ плоть свою розп’яли з пристрастями і похотями” (Гал. 5:24). “Розіп’яли плоть” – означає відмовилися від її панування над людиною, тобто спробували здолати свою залежність від того, що насилує дух: від гріха.

Зрозуміло, що слабким людським істотам не по силам таке завдання. Зрозуміло, що сама людина не в змозі здолати жах Хреста, кошмар залишення Богом. Тільки Божественна Благодать, здатна із слабкої і лукавої людини зробити подвижника, готового мужньо нести свій Хрест услід за Спасителем.

“Бо слово хресне для загиблих безумство є, а для нас, що спасаємось, – сила Божа” (1Кор. 1:18). Таким чином, “Царство Боже, що прийшло в силі” (Мк.9.1), про яке ми читали сьогодні в Євангелії, – це здатність християнина зробити те, до чого закликає його Хрест, потсавлений нині посеред храму, а саме – померти разом з Христом. Померти для того, щоб разом з Ним і воскреснути. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 3 неділя Великого посту