Безплідне розкаяння
З притчі Спасителя про багача та Лазаря ми між іншим дізнаємося ту велику істину, що після смерті покаяння немає. «Отче Аврааме, – волав багатий з пекла, – змилосердься наді мною і пошли Лазаря, нехай умочить кінець пальця свого у воду та прохолодить язик мій, бо я мучусь у полум’ї цьому» (Лк. 16:24). Але що відповів йому Авраам: «Чадо! Згадай, що ти одержав уже блага твої за життя твого, а Лазар – тільки зло; отже, тепер він тут тішиться, а ти страждаєш. І, крім усього того, між нами і вами утверджена велика безодня, так що ті, які хочуть перейти звідси до вас, не зможуть, так само звідти до нас не переходять» (в. 25,26). Звернувся було багатий і з іншим проханням до Авраама, саме, щоб Лазар посланий був до братів його сказати, щоб доброчесно жили; але і це прохання не було виконане.
Здавалося б, браття, це вчення Спасителя про посмертну долю безтурботних грішників ми невпинно повинні мати в думці і тримати в серці, і формувати, на підставі його, життя наше згідно із законом Божим. Але, на жаль, до вчення Спасителя нам неначе і діла немає, і ми всупереч застереженню Його живемо так, як ніби і Бога немає, і майбутнього життя немає, і нічого немає, не було і не буде. Що ж, невже ви думаєте, усе це дарма мине нам? Ніяк. Повірте, що і ми всі, якщо не виправимося, неодмінно так само колись будемо волати, як багатий у пеклі.
І от послухайте, як відтворює один зі святих крик грішника по смерті: «Ніщо, – каже св. Єфрем Сирин, – не допоможе нам у страшний день суду. Кожен з тягарем своїх гріхів з’явиться і чекатиме праведного засудження. Ніхто один за одного не відповість, і кожен сам повинен буде дати відповідь за себе. О, убога людино! Коли праведні зрадіють і отримають від Бога вічне царство, славу і вінці, – багато тоді почнеш тужити та нарікати! О, грішник? Гірко заплачеш тоді і з криком говоритимеш: «Горе мені поганому, що не скинув із себе вчасно тягар гріховний. Якби скинув, тепер би наситився небесних благ і з Ангелами перебував. О, злого віку цього тимчасова привабливість! За гріховну насолоду у вічну засуджуюся муку і за тілесну похіть до вічного вогню вдаюся. Праведний суд Божий: і я званий був і не слухав; учили мене і не слухав. Казали мені, що за гріхи мене чекає вічна мука і гірке розкаяння; але я про те не дбав і тому не вірив. О, скільки часу згубив я, окаянний, у нехтуванні і лінощах. І як це спокусив мене суєтний цей світ? Адже бачив же я і тих, хто працював заради Бога, і хто постив, і хто допомагав і сиротам і вдовам; але на все це не звертав уваги. Чув читання Божественних книг і не слухав читане і над тими, хто читав, сміявся. Горе ж мені, що не слухав тих, хто учив мене, і от тепер гірко, з криком плачу, але не почує мене Бог. Горе мені, бо я сам себе погубив. Краще б мені було, коли я в тілі був, і працювати, і постити, і плакати, ніж набувати тепер у цьому місці муки. І що ж допомогли мені багатство і слава світу? Чи не залишилися вони позаду мене? Сам же я гину, у люті муки засуджений».
На жаль, браття, скажемо ми, пізнє розкаяння безплідне! Прірва велика там між праведними і грішними утворилася, і одні до других не переходять. І якщо ця країна вічного мороку, вічної смерті відкриється перед нами несподівано, і нас суд Божий застане неготовими до нього? Чи дістане в нас стільки сліз, щоб оплакати свою сліпоту і помилку, через які ми не хотіли або не уміли користуватися часом, дарованим від Бога? Щоб уникнути цих гірких і даремних сліз, невпинно пам’ятатимемо, що життя наше коротке і несподівано може урватися, що суд Божий при дверях, що після смерті покаяння вже немає, і що тому слід збагачувати себе тим, що піде з нами у вічність, тобто справами добрими, що той – жахливий ворог самому собі, хто живе так, як нібито йому і помирати ніколи не потрібно. Амінь.