Уявлення про Бога в древніх народів і філософів
Після гріхопадіння Адама і Єви більшість їх нащадків стали все більше віддалятися від Бога, дичавіти, впадати в забобон і вдаватися до вад. Поступово стало розвиватися ідолопоклонство. Проте, інстинктивне прагнення до Бога залишилося в людині. Уся історія древнього людства свідчить про те, що людина, на відміну від тварин, ніколи не може обмежитися задоволенням тільки своїх фізичних потреб. Її думка підсвідомо тягнеться увись, до потойбічного світу, до Творця. Людина жадає дізнатися, як і чому виник світ, що оточував її. Чи є вищий сенс в її земному існуванні і що її чекає за порогом смерті? Чи є інший, досконаліший світ або світи? Чи є вища, абсолютна справедливість – нагорода за чесноти та покарання за злочини? Спостерігаючи велич, гармонію і красу світу, людина приходить до переконання, що повинен існувати Улаштовувач усього. Її моральне почуття підказує їй, що є і єдиний праведний Законодавець, Який кожному віддасть за справами його. Так, під впливом внутрішніх і зовнішніх мотивів у людині поступово зароджується релігійне почуття – потреба пізнати свого Творця і наблизитися до Нього.
З цієї причини ніколи не існувало народу, абсолютно позбавленого якихось уявлень про Бога. “Подивіться на обличчя землі, – пише Плутарх (1-е століття після Р. Х.), – ви знайдете міста без укріплень, без наук, без влади, побачите людей без постійних осель, що не знають використання монет, гадки не мають про витончені мистецтва, але не знайдете жодного людського суспільства без віри в Божество”.
Зважаючи на брак детальних записів про життя і вірування найдревніших народів важко точно встановити, як виникли і розвивалися їх релігійні уявлення. Проте, ряд учених у галузі порівняльної релігії стверджує, що первинною релігією багатьох древніх народів була єдинобожність (монотеїзм); у той час, як обожнювання сил природи і різних божеств (політеїзм) з’явилися серед цих народів пізніше. Початкові розділи книги Буття знайомлять нас з тим, як політеїзм став розвиватися серед “синів людських” у результаті їх морального огрубіння, – у той час, як “сини Божі” (нащадки Сифа) зберегли віру в єдиного Бога. Потрібно, втім, пояснити, що і в політеїстичних релігіях один Великий Бог зазвичай виділявся над іншими більш незначними божествами. Тому, незважаючи на всю недосконалість язичницьких релігій, визнання ними буття Вищого Божества свідчить про те, що людина за природою релігійна. Безбожництво є неприродний, патологічний стан людської душі. Він приходить від гріховного способу життя і закріплюється з роками шляхом впровадження атеїстичних ідей.
У Греції, де політеїзм став витісняти монотеїзм років шістсот до Р. Х., ми бачимо здоровий опір йому з боку мислячих людей того часу – філософів. Перший з них, Ксенофонт, (570-466 до Р. Х.) ополчився проти тих, хто обожнював тварин і своїх легендарних героїв. Він казав: “Серед богів і людей існує єдиний найвищий Бог, Який не схожий на них ні розумово, ні зовні. Він увесь зір, увесь думка, увесь слух. Він вічно і нерухомо мешкає в єдиному місці. Своєю думкою Він без зусиль усім управляє”. Геракліт говорить про вічний Логос, від Якого усе отримало буття. Логосом він іменує Божественну Мудрість. (Вчення про Логос було розвинене Філоном у 1-м столітті після Р. Х.) Анаксагор (500-427 до Р. Х.) іменує Бога найчистішим Розумом, всезнаючим і всемогутнім. Цей Розум, будучи всюдисущою і всемогутньою духовною Суттю, усе упорядковує. Він зробив світ з первинного хаосу. Сократ (469-399 до Р. Х.) визнавав, що Бог – єдиний. Він є моральний початок у світі і “Провидіння”, тобто Він піклується про світ і про людей. Платон (428-347 до Р. Х.), борючись з язичницькими забобонами, вимагав, щоб з поняття Божества були виключені всякі домішки недосконалості, заздрості або змінності: “Бог, а не людина, є вища міра усього”. Для Платона Бог – “Деміург” – улаштовувач усього, Художник всесвіту. Він – безсмертний Дух, що видозмінює матерію згідно Своєї думки (ідеї). Існує вічний, реальний світ ідей, якому властива істинна дійсність, а на чолі цього царства ідей височіє Ідея Блага, або Бог, Улаштовувач всесвіту. (Твір “Тімей”). Платон доводив, що людська душа – безсмертна. Аристотель (384-322 до Р. Х.) бачить у Богу надсвітовий, вселенський рушійний початок, “нерухомий Перший Двигун”, джерело руху у всесвіті. Він – вічна вседосконала суть, осереддя діяльності та енергії, самодіяльний і недосяжний. Він – чистий розум, “роздуми мислення”, чужий всякій матеріальності, що живе найінтенсивнішою інтелектуальною діяльністю самоспоглядання: “Реальність думки є життя, і Бог є ця реальність”. Згідно з Аристотелем весь світ прагне до Бога, як до Істоти, улюбленої внаслідок Його досконалості. Письменник 3-го століття до Р. Х. Аратус Кілікійський навіть піднявся до думки про образ Божий у людині, кажучи, що “ми – Його рід” (Подібну думку висловив і його сучасник стоїк Клеанфа). Можна припускати, що під впливом філософів, що наполягають на бутті єдиної надсвітової, премудрої Істоти, афіняни спорудили вівтар “Невідомому Богові”, згадкою якого ап. Павло почав свою знамениту проповідь в Афінах (Діян. 17:23).
Таким чином, уявлення деяких філософів про Бога були вірними і глибокими. Найвидатніші мислителі розуміли, що істинний Бог може бути тільки один. Він – суцільна думка і володар вищої мудрості. Він – вічний, трансцендентний Абсолют, перша Причина всякої діяльності і руху у світі. Деякі філософи височіли до думки про Бога, як про “Деміурга” – улаштовувача всесвіту. У них, проте, відсутнє чітке уявлення про Бога, як Творця, що створив світ ні з чого, яке ми знаходимо в Біблії. Головний недолік їх філософських уявлень про Бога той, що їх Бог “холодний”, тобто далекий від світу і як би замкнутий у Своєму внутрішньому самоспоглядальному житті. Причина такого віддаленого уявлення про Бога полягає у відсутності у філософів особистого духовного досвіду: вони не відчували живого спілкування з Богом всевишнім, яке приходить до людини під час зосередженої і теплої молитви (Проте, багато святих дуже цінували древніх філософів і навіть іменували їх “християнами до Христа”. Головна заслуга древніх грецьких філософів та, що вони розробили релігійно-моральні поняття, створили потрібну термінологію, яка допомогла раннім християнським апологетам і вчителям Церкви викладати і захищати християнські істини).
Наведені тут думки філософів про Вищу Істоту цікаві ще тим, що вони показують ту межу пізнання Бога, яку може досягти людина своїми природними зусиллями (досконаліші уявлення про Бога у філософів середніх віків і сучасних запозичені в християнстві).
Набагато чистіші і повніші відомості про Бога ми знаходимо у Священному Писанні. Тут ми дізнаємося про Бога те, що Він Сам відкрив про Себе людям, які шукають Його, – праведникам Старого і Нового Завітів. Тут не плід абстрактних роздумів, посильних припущень, а безпосереднє просвіщення згори, сприймане святими, як живий духовний досвід. Святі писали про Бога те, що Дух Божий розкривав їх духу. Тому у Священному Писанні, рівно, як і в творіннях християнських святих, немає припущень або протиріч, але є повна згода.