Рукописна традиція
Новий Завіт дійшов до нас у рукописах найрізноманітнішого часу. Прадавні з них – рукописи IV ст. Це знаменитий кодекс Sinaiticus Petropolitanus, рукопис, який раніше зберігався в Петербурзі, а після революції був проданий англійцям і тепер знаходиться в Британському музеї. Це також Ватиканський кодекс, названий так за місцем зберігання. Втім, він був викрадений Наполеоном і тимчасово знаходився в Парижі, але потім 1812 р. його повернули в Рим. Це і Александрійський кодекс, який теж зберігається в Англії, у Британському музеї.
Sinaiticus Petropolitanus спочатку зберігався в монастирі св. Катерини на Синаї. Ченці вирішили було знищити старий, без палітурки рукопис – у монастирях Сходу люблять, щоб у бібліотеці все було красиво, – але в цей час його випадково виявив німецький учений на російській службі К. Тішендорф і попросив передати в подарунок російському імператорові Олександру II. Так Синайський кодекс опинився в Петербурзі, потрапив у поле зору вчених і був виданий.
Ці три древні рукописи разом із ще древнішими папірусами I-II ст., що збереглися тільки у фрагментах, і пізнішими, що відносяться до V-VII ст., складають першу групу рукописів Нового Завіту. Друга група рукописів відноситься до IX-XI ст.
У ряді випадків тексти древніх і пізніх, візантійських рукописів суттєво розрізняються. Таких випадків не так вже багато, але знати їх необхідно.
Іноді у візантійському тексті є присутнім навмисне редагування. У Нагорній проповіді Спаситель каже: молися Богові таємно, і Він віддасть тобі явно; пости таємно, і Він віддасть тобі явно; подавай милостиню таємно, і Він віддасть тобі явно. У візантійських рукописах виходить дуже ясне протиставлення: «таємно – явно». Але в древніх рукописах слова «явно» немає. У них сказано: молися, пости, давай милостиню таємно, і Бог віддасть тобі.
Слово «явно» з’явилося у візантійських текстах приблизно в VIII ст. як наслідок спрощеного розуміння християнства. (Це як у матері, яка каже дитині: «Молися Богові – отримаєш п’ятірку». А п’ятірку вона отримує зовсім не тому, що молилася, а тому, що добре і уважно виконувала домашнє завдання). Тут читач орієнтується на результат – на легкий результат, – як дитина, якій показують ласощі і кажуть: «поводитимешся добре – отримаєш тістечко». Це дуже небезпечна і глибоко антихристиянська, антиправославна тенденція. Слово «явно» потрапило в текст Євангелія у Візантії в умовах одержавлення християнства, коли Слово Боже пристосовували до потреб ідеології. Щоб люди були добрими християнами, потрібно їх зацікавити. А як? Результатом. Кінцевим результатом. От, будь ласка, молися, і Бог віддасть тобі явно. Простодушна людина піддається на такого роду агітацію і починає молитися. Дійсно, це робить людей християнами, але тільки християнами, які вірять не в Христа, а в результат свого благочестя.
Схожий випадок – слово «марне, даремне» в Євангелії від Матфея: «Всякий, хто гнівається на брата свого даремно, – сказано у візантійському тексті, – підлягає суду». У древніх рукописах слова «даремно» немає: «Всякий, хто гнівається на брата свого, підлягає суду». Не гніватися – це дуже важко, але Спаситель чекає від нас саме цього. З появою слова ейке – «даремно» у візантійських текстах вірш втрачає сенс. Але в умовах державного християнства це слівце було потрібне, бо імператор, природно, може гніватися на своїх людей, і, зрозуміло, недаремно, адже він – імператор.
Так, не гніватися взагалі – фантастично важко. Але саме до цього нас закликає Ісус. Не гніватися даремно – це навіть не мета, бо якщо я хоч скількись володію собою, то завжди зможу довести, що мій гнів не даремний. Давши нам заповідь «не гніватися», Ісус поставив нас перед завданням, яке подібне до сяючої від білизни недосяжної вершини Евересту або Ельбрусу. Досягти її (взагалі не гніватися!) майже неможливо, але, завжди сяючи своєю білизною перед нашими очима, вона кожному з нас безпомилково вказує напрям тієї дороги, якою ми наважилися йти вперед.
Третій приклад. «Якщо ж згрішить брат твій, – каже Спаситель, – піди і викрий його між тобою і ним одним», тобто якщо ти бачиш, що брат згрішив, наодинці скажи йому про це. Абсолютно чудова рекомендація, дивна і глибоко євангельська. У візантійському ж тексті (і це перейшло в Синодальний переклад) підставлено два слова: «проти тебе». Якщо брат твій згрішив проти тебе, тоді викривай його, а якщо просто згрішив – тоді не слід. Християнин, який викриватиме (не наодинці, зрозуміло, – адже ми любимо викривати позаочі, ми нікого не викриваємо в обличчя, ми цього не любимо, боїмося зіпсувати стосунки), отримує від Спасителя зовсім іншу рекомендацію: викрий наодинці, якщо брат згрішив. Ці два слова – проти тебе – відразу як би «знешкоджують» вірш. Візантійський текст робить християн соціально безпечними. Бо християнин, який викриває всякого, хто згрішив, соціально небезпечний, а що викриває тільки того, хто згрішив проти нього, небезпеки не являє.
На цих трьох найбільш кричущих прикладах візантійської цензури можна зрозуміти, до якої міри було знешкоджене зрощене з держапаратом християнство.
…Народжується Немовля, і волхви приносять Йому дари – золото, ладан і смирну. Золото – як царю, бо біблійною мовою золото – знак царської влади. Ладан – символ святості; як святому – а святий тільки Бог – Йому приносять вони ладан, тим самим засвідчуючи, що в цьому Немовляті, як потім скаже апостол Павло, уся повнота Божа перебуває тілесно. Але апостол користується тут мовою грецької філософії, а Євангеліє від Матфея, розповідаючи про поклоніння волхвів, використовує мову символів. І смирну приносять волхви, а вона була потрібна тільки для бальзамування тіл померлих. Смирна – знак того, що Він прийшов у цей світ, щоб померти, як би перший у Новому Завіті натяк на хрест, на хресне страждання, на те, що це Немовля виросте і піде на хрест – за нас. Бо Він народився, як сказано в Матфея (у сирійському варіанті перекладу) і в Луки (у всіх варіантах), – «для нас» або «для тебе». Немовля, Якому волхви принесли смирну як знак, як символ смерті, лежить у такій же печері, в якій після поховання лежатиме Ісус померлий. Немовля так само обгорнуть пеленами, як буде обгорнутий Він померлий. Два євангельські тексти – поклоніння волхвів на початку і поховання Спасителя в кінці – теж (як і повідомлення про пастухів і волхвів) слід читати один на тлі другого.
Про це ж, тільки іншою мовою, буде сказано в Євангелії від Іоанна: «Отче! – каже Ісус, – спаси Мене від цієї години! Але задля цього Я і прийшов – на цю годину». Ісус у цій молитві ясно, прямо говорить про те, про що в Євангелії від Матфея сказано лише натяком.