Втеча в Єгипет
Знову ангел з’являється Йосифу і каже: «Устань, візьми Немовля і Матір Його та біжи в Єгипет і будь там». І, не чекаючи ранку, Йосиф йде разом з Марією і Немовлям: «Він же, вставши, узяв Немовля і Матір Його вночі та й пішов у Єгипет» (Мф. 2:14). Не чекаючи ранку. Йосиф тут як би показує нам, що і ми повинні, коли до нас звертається Господь, не чекати, а відразу виконувати Його слово.
…І втікають в Єгипет. Ми нічого не знаємо про перебування Святого Сімейства в Єгипті, але відомо, що з перших же віків поширення Євангелія світом Єгипет став країною ченців. Саме в Єгипті жили Антоній Великий і його друг Павло Фівейський, перші ченці-пустинники. Саме в Єгипті Пахомій, творець чернечого спільного життя, заснував свою лавру – перший в історії світу і Церкви монастир; саме в Єгипті жили блаженна Ісидора і велика кількість інших святих. Макарій Єгипетський, якому приписується авторство більшості уранішніх і вечірніх молитов, теж жив і трудився там. Для проживання ченці вибирали, як правило, древні гробниці, розграбовані, спустошені і перетворені на печерки; там вони ховалися від денної спеки і нічного холоду, там, у пустелі, де немає ні води, ні їжі, шукали вони свій шлях до Бога. Особливий, важкий шлях.
Ченці, які жили в Єгипті, звичайно, знали з Євангелія, що десь тут ховалося Немовля Ісус, відвезене сюди Йосифом. Їм хотілося знайти сліди перебування Ісуса в цій країні, але не виходило. І раптом чийсь погляд впав на голову величезного сфінкса поблизу піраміди Хефрена, сфінкса, якого єгиптяни називали батьком жаху. Сфінкс цей у колишні часи посміхався – та посмішка збереглася для нас у віршах грецьких поетів, на одній з гравюр XVIII ст. Але побачити її «в оригіналі» тепер не можна: наполеонівські солдати вправлялися в стрільбі з гармат по голові скульптури. Так от, одного разу, коли вона була ще цілою, погляд по-дитячому наївного, радісно налаштованого ченця слизнув по вустах сфінкса. І раптом він зрозумів: сфінкс посміхнувся через те, що побачив Богонемовляти – Марія з Немовлям на руках і Йосиф, прибувши в Єгипет, заночували між лапами цього сфінкса. Так склалася легенда про те, що сфінкс посміхнувся, побачивши Немовля, і, оскільки він кам’яний, посмішка застигла на його губах назавжди.
Що це? Приклад того, як народжуються казки про чудеса, або явний обман? Ні те і ні друге. Це відблиск віри в культурі, у творчості – у літературі, у живопису, у скульптурі, відблиск, який може бути виявлений у будь-чому. Це відблиск безперечної віри в реальну присутність Божу серед нас; просто в думці і серці звичайної людини він трансформується в наївну, нехитру і радісну легенду. Треба пам’ятати, що це лише легенда, бо сфінкс, розуміється, посміхався і до тієї ночі, коли Марія з Немовлям опинилися в Єгипті. Але треба зрозуміти і того ченця… І не засуджувати його, а спробувати відчути пахощі цієї віри. Адже в багатьох середньовічних легенд і релігій саме таке походження. Не треба їх відкидати. Потрібно тільки сприймати їх не як історичні факти, а саме як факти духовного життя, як пахощі сердець людських.
Те ж саме можна сказати і про інший євангельський слід в історії європейської цивілізації. Ми не знаємо, скільки було волхвів – в Євангелії про це нічого не сказано. Там просто сказано «маги», «волхви» – у множині. Але традиція чомусь вважає, що їх було троє. Зазвичай їх так і зображують, утрьох. Більше того, традиція навіть дала кожному з них ім’я – Валтасар, Мельхіор і Каспар.
Більше того, виявилось, що є могила цих трьох волхвів. У Кельнському соборі! Важко зрозуміти, чому так далеко на північ потрапили їх останки, але могила їх там. Житель середньовічної Німеччини не лише не мав можливості побувати в Палестині, але взагалі нічого не знав про неї. Він не бачив ні гравюр, ні, тим більше, фотографій. Він, можливо, навіть ніколи за все своє життя не бачив людину, що побувала в Палестині. А гробниця – це як би можливість доторкнутися до святині, до чогось матеріально пов’язаного з Євангелієм. Для людини це іноді дуже важливо, бо матеріальний слід – це завжди свого роду фундамент, на який спирається наше людське сприйняття. Без цього дуже важко. От і з’являється легенда. І могила. Як до неї ставитися сьогодні? Як до середньовічної фальшивки? Все-таки ні. Саме як до сліду, який був потрібен середньовічній людині. До сліду, який переконував її в тому, що усе було саме так, як сказано в Євангелії.
В одному сільському храмі я бачив ікону, в яку був вмонтований ковчег з мощами, маленькими кісточками… євангеліста Луки. Я запитав священика: що це за ковчег? І дізнався, що скільки не служило тут священиків, жоден до цієї реліквії серйозно не ставився. Зрозуміло, що жодного відношення ці кісточки до євангеліста Луки не мали. Але наївному серцю парафіянина їх присутність про щось свідчила. Для нього цей ковчег був якимсь матеріальним свідченням, що зміцнював його віру.
Ми, люди двадцятого століття, подібних свідоцтв не потребуємо. І не лише тому, що в нас є кіно, фото і можливість подорожувати. Думаю, що ми не потребуємо їх передусім з тієї причини, що навчилися читати Слово Боже, вміємо бачити в Євангелії те, чого ще сто років тому люди побачити не могли. Лише 100-200 років тому людство майже не вміло читати Священне Писання. В умовах невміння і з’являлися матеріальні свідоцтва його достовірності, достовірності того, про що сказано в Біблії. Тому сприймати їх треба як радісні послання минулого.