Хрестившись, Ісус починає Свою проповідь. Вона, власне, і складає зміст Євангелія. Усе інше займає порівняно невелике місце. Хоча і проповідь в Євангелії – не найважливіше, бо найважливіше в ньому – Сам Христос.

Зустріч з Ним відбувається в житті кожного з нас. І ніколи не можна сказати, в який саме момент це може статися, на якій із сторінок Євангеліє перестане бути для нас книгою і стане ключем до живого діалогу з Христом. Заздалегідь передбачити це неможливо. Тому кожен повинен навчитися читати Євангеліє самостійно і в жодному разі не підміняти читання Євангелія читанням тлумачень. Тлумачення може тільки навести на якусь методу, на якийсь спосіб, який нам підходить; воно допоможе зрозуміти, але не замінить Слова Божого. Через тлумачення зустрічі з Христом не станеться. Це важливо зрозуміти, бо сучасна людина схильна до такого роду підмін. Наше завдання – навчитися тому, що в середні віки називали lectio divina – «божественне читання», що включає молитовне осмислення тексту і роздум над ним, з чого виростає наша власна до Бога звернена молитва.

У щоденній практиці читання Євангелія дуже важливо йти саме цим шляхом – щоб з євангельського тексту виростала наша особиста молитва, щоб навчитися говорити з Христом.

Треба уміти вдивлятися в два-три, нехай недосконалих, переклади, які є під руками. Навіть зіставлення слов’янського тексту із Синодальним перекладом дає дуже багато – притому, що кожен з перекладів сам по собі може виявитися для читача не так вже і цінним: Синодальний страждає безліччю недоліків, слов’янський просто застарілий. І проте при звіренні їх багато важких місць вияснюються.

* * *

…Хрестившись, Ісус приходить у Своє місто, у Назарет. У суботній день у синагозі Йому подають сувій – книгу пророка Ісаї. Розгорнувши, Він починає читати: «…Дух Господній на Мені; бо Він помазав Мене благовістити убогим, і послав Мене зціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити замучених на волю, проповідувати літо Господнє сприятливе. І, згорнувши книгу і віддавши служителю, сів, і очі всіх у синагозі були звернені до Нього. І Він почав говорити їм: нині справдилося писання, яке ви почули» (Лк. 4:18-21).

Тут перед нами опис суботнього богослужіння в синагозі, що вкрай нагадує те, що відбувається кожного недільного дня в будь-якому православному храмі. Ісус читає Слово Боже, потім віддає сувій служителеві, який його відносить, і починає проповідь на тему щойно прочитаного тексту: «Нині справдилося писання, яке ви почули». Тут знову зв’язок між Старим і Новим Завітами – не лише на рівні тексту, але і в плані богослужіння. Наше новозавітне богослужіння виросло із старозавітного.

Отже, «Дух Господній на Мені; бо Він помазав Мене», тобто зробив Мене Христом, щоб сповіщати Благу Звістку убогим. Блага Звістка – Євангеліє, що сповіщається убогим. «Блаженні убогі…», початок Нагорної проповіді, – він звідси, з того місця 61-го розділу книги пророка Ісаї, що був прочитаний у суботній день у Назаретській синагозі. Саме в цей момент, прочитавши це місце, Ісус вперше звернувся до людей з тим, з чого потім виросте Нагорна проповідь.

Зауважимо як попереднє спостереження: у Новому Завіті є присутніми як мінімум три варіанти Нагорної проповіді. Перший – у 4-му розділі Євангелія від Луки, другий, – там же, розділ 6-й, починаючи з 20-го вірша, нарешті, третій – у Євангелії від Матфея, розділ 5-й. Тому, щоб повніше зрозуміти Нагорну проповідь, ми повинні звірити ці три її варіанти. Тільки зробивши це, можна почути, що каже нам Христос; якщо не спробувати зіставити їх, вийде вкрай поверхневе читання, духовно некорисне і повне підміни, – коли ми вкладаємо свої думки в євангельські слова і таким чином підміняємо ними те, що каже нам Христос. Виходить демонстрація свого «я» на тлі Євангелія, а не духовне читання. От ще одне пояснення того, чому Євангеліє в Новому Завіті доведене до нас не один, а чотири рази, чому Новий Завіт включає благовістя від Матфея, Марка, Луки та Іоанна, а не якесь одне синтетичне оповідання.

* * *

«Дух Господній на Мені; бо Він помазав Мене благовістити убогим». Христос – Машіа’х, що на івриті означає «помазаник», покликаний «благовістити убогим». Звідси слова «блаженні убогі» у першому варіанті Нагорної проповіді. «І послав Мене зціляти розбитих серцем». Тут згадується 50-й псалом, вірш 19-й: «Серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш» та інші вірші.

«І послав Мене зціляти». Ісуса посилає Бог, а Ісус посилає учнів, апостолів. Слово «апостол» і означає «посланий». На івриті це шалі’я, у множині – шелюхі’м. У Старому Завіті це слово зазвичай застосовується до пророків Іллі та Єлисея. Замисліться, і ви зрозумієте, що служіння цих двох пророків відрізняється від служіння інших (наскільки ми можемо судити, виходячи з біблійних текстів). Ті, інші, були послані, щоб сповіщати. А Ілля та Єлисей не лише сповіщають, але і зціляють і воскрешають. Причому кого? Хто така вдова з Сарепти Сидонської, в якої Ілля воскрешає сина? Хто такий Неєман, якого Єлисей зціляє від прокази? Язичники. Вони язичники і тому більшою мірою відкриті Богові, ніж люди Писання, юдеї. Парадоксально, що юдеям Бог з’явився через Мойсея в кущі, дав заповіді, Закон, відкрив Себе; а язичникам Він не з’являвся, але саме вони, язичники, виявляються сприйнятливішими до того, що Він робить серед людей, з людьми. Чому?

Бо в їх язичницькій свідомості ще не склався образ Божий, яким вони підмінили б Бога Живого. У свідомості ж юдея до часу Іллі-пророка такий образ вже склався. Тому, коли відбувається щось, що не відповідає його уявленням про Бога, юдей просто не сприймає того, що відбувається. Бог творить дива, а людина їх творити не може – для юдеїв це аксіома, тому вони відкидають чудеса, які Бог творить руками Іллі та Єлисея. В їх свідомості застигло: чудотворець тільки один – Бог. Без сумніву, це так, але те, що Бог може творити дива руками людей, вони вже прийняти не можуть, бо формула «чудотворець один лише Бог» затуляє від них дії Бога, стає в їх свідомості помилковим богом, закриває від них реальність. Думка «Ніхто не може творити дива і прощати гріхи, окрім Бога» – вірна. Але вона призводить до невірних висновків, коли перетворюється на скам’янілий, застиглий образ, а в результаті відриває людину від Бога.

Язичник же через свою необізнаність нічого не знає про ці образи Божі і тому сприймає Його дії з усією дикунською наївністю і простотою. У цьому сенсі він знаходиться у виграшному становищі.

Зміст