Сьогоднішній язичник теж частенько знаходиться в кращому становищі, ніж православна людина, бо його релігійна свідомість не скута звичними образами, його не лякає те, що може налякати людину, яка звикла до того чи іншого способу спілкування з Богом. Наприклад, практика читання Євангелія лицем до народу, що існувала в середні віки, була витиснена читанням лицем до вівтаря. Коли на заході літургійна мова, латинь, стала незрозуміла тим, хто говорив французькою, італійською і тим більше німецькою, і коли в нас, на Сході, слов’янська мова стала незрозумілою простим людям, що стоять у храмі, тоді здавалося, що, дійсно, читати Слово Божим лицем до людей, які в цей час позіхають, а то і дрімають, – блюзнірство. Священнослужителі обернулися лицем до вівтаря. Сьогодні читання Євангелія лицем до народу кимсь сприймається як блюзнірство, як виклик основам православ’я, хоча, звичайно, жодного виклику в цьому немає – навпаки, це повернення до справжньої, освяченої століттями традиції.

Зрозуміло, чому на заході з’явилася практика причащання мирян тільки Тілом Христовим, без Святої Крові – через необережність парафіяни могли перевернути Чашу. Ми теж попереджаємо причасників, щоб, підходячи до Чаші, вони не хрестилися і не робили різких рухів, щоб надлишком поваги до Святих Дарів не скоїти цього смертного гріха. Проте заклики до обережності довели справу до того, що люди стали причащатися вкрай рідко, мало не раз на рік, а то і раз у декілька років, як було в останній період середньовіччя, коли багато вірних причащалися лише раз у житті – перед смертю. У минулому столітті священики стали рекомендувати причащатися кожного посту, чотири рази на рік, і це здавалося неймовірним – навіщо так часто? Але ж древня Церква стверджувала, якщо людина бере участь у Літургії, вона не може не причаститися, як не може не причаститися священик, який звершує Літургію.

Молитва священика під час Анафори

Існує практика, згідно якої диякони після промовляння ектенії не беруть участь у звершенні таїнства. Але більшістю архієреїв це засуджується. Те ж саме і мирянин: якщо він бере участь у Літургії і не причащається – це сумно. Але відбувається це через те, що миряни стали приходити в храм непідготовленими, відірвалися від церковного життя, протиставили себе Церкви. Тому і довелося духовенству зводити заслон між мирянами та Євхаристією. Один різновид заслону – на заході: мирян перестали причащати Святою Кров’ю, другий – на Сході: мирян причащають украй рідко або не причащають взагалі.

З тієї ж причини було обмежене коло обов’язків дияконів. Дияконське служіння для того саме і встановлене, щоб служити Святим Тайнам. Священик, завершивши Літургію, може звершувати інші таїнства. А диякон запасними Дарами причащає хворих, дітей, відвідуючи домівки та лікарні. Так було раніше, але зважаючи на несумлінне ставлення дияконів до свого служіння це було заборонено Східною Церквою (але збереглося на заході).

Важливо зрозуміти, що всі ці заборони – ритуальні, носять тимчасовий характер і введені через сумний стан церковного життя, у силу неблагочестя як мирян, так і священнослужителів. Це стосується і читання Євангелія лицем до вівтаря. Зрозуміло, що читати Євангеліє людям, які не розуміють ні слова в мові, якою йде служба, стоячи лицем до них, а не до престолу, блюзнірські. Але коли парафіяни все розуміють, повна безглуздість читати Слово Боже, стоячи до них спиною. Це руйнує парафію. Проте, повторю, читання Євангелія лицем до людей сприймається як скандал. Подібно до того, як застиглий образ Бога перешкоджав благочестивому юдею побачити в чудесах Іллі-пророка чудеса, що творяться Богом руками Іллі, зміна якихось зовнішніх форм нашого церковного життя вводить у зніяковіння благочестивих, добрих і чистих людей. Адже і юдеї, які вважали, що Ілля-пророк кощунствує, теж були доброчесними, дуже віруючими і богобоязливими. Але образ Бога, що склався в їх свідомості, закрив від них Бога Живого.

Наш досвід уважного читання Священного Писання повинен допомогти нам навчитися бачити Бога Живого, вступати в діалог з Ним, прориваючись через застиглі в нашій свідомості Його образи. А такі очікують нас всюди. Щоб образ застиг, не треба віків, десятиліть, досить одного дня. Тому до живого євангельського тексту треба підходити вкрай шанобливо і трепетно, пам’ятаючи, що це текст особливий. Пам’ятаючи, що, як каже євангеліст Лука, «багато вдів було в Ізраїлі», але до жодної з них не був посланий пророк Ілля, «а тільки в Сарепту сидонську, до жінки-вдови» (4:25,26). Бо ті вдови жили з певним застиглим образом Божим, на відміну від вдови із Сарепти сидонської. «І багато також було прокажених в Ізраїлі за пророка Єлисея, – підкреслює далі апостол, – і жоден з них не очистився, тільки Неєман-сирієць» (4:27). Кожне слово тут подібно до ляпасу. Зрозуміло, чому, почувши це, усі в синагозі сповнилися люті. Бо, дійсно, для присутніх у синагозі сказане було образливе. Багато прокажених в Ізраїлі, а посланий був Єлисей до цього брудного язичника Неємана. Цей брудний язичник виявився ближче до Бога – його свідомість не була обтяжена скам’янілими образами.

Зміст