Який ти, хрест священика?

Хрести різні бувають

Священик готується до служби, думає: ну от, знову заспіваємо: «Хресту Твоєму»., і знову – проповідувати будемо про те, що усе наше багатоскорботне життя є хрест, який потрібно узяти і нести з упокорюванням і терпінням, за образом того, як Сам Христос Свій хрест ніс.

Втім, думає священик, що означає – «ми». Він сам може і не буде завтра на службі нічого казати людям. Що казати, адже люди і так усе знають, усі проповіді чули вже не один раз. Він взагалі останніми роками рідше став щось «потрібне та відповідне» з амвона казати. Хіба що вже таке, що саме з серця вирветься, чим не можеш не поділитися з людьми, з парафіянами, яких багато-багато років знаєш.

Священик сидить і розглядає свій власний наперсний хрест.

Хрести священицькі, як відомо, різні бувають. Тому, хто щойно рукопокладений і служить перші свої ієрейські роки, дають хрест – восьмикінечний, «біленький» (втім, трапляється, що з таким і до старості ходять, особливо в глибинці, це кому вже як пощастить…)

Наперсний хрест

Хто послужив довше – отримує хрест чотирикінцевий, «жовтенький».

У наш же час маститі священики носять хрести вже інші, так звані «нагородні», тут вже – різноманітність форм і розмірів, дорогоцінних металів і каміння, коли нагородили – вибирай, який тобі до душі.

Дивиться священик на свій наперсний хрест, потертий за роки, дивиться на самого себе, теж неабияк потертого життям і службою. І думає: який ти, хрест священика?

І відчуває, як батареї усередині сіли…

Багато про що священик думає у зв’язку з розхожим поняттям «Нести хрест».

Про новоначальну свою пору, що розтягнулася на багато років, коли і служив, і по требам бігав, і проповідував, і усе робив за приказкою попівства: «Не поспи – не пообідай, усе хрести та сповідуй», і як роки ці текли-текли і в якусь прірву витекли, і як батареї немов би помалу усередині сіли, і як втома душевна і тілесна накопичилася, і начебто підкралося і те, що нині іменують «вигоранням».

Ну, якщо чесно, вигорання це у священика бувало якесь нетипове, не зовсім таке, як у модних статтях описане: ніби от вигорів, усе. Але ні, зібрав Бог твій попіл у купку, чогось там зробив – дивишся, підпалив, і горить знову помаленьку.

Про те, як дедалі більше відкривалися у священика очі на церковні гріхи і небудови, на те, що Фудель назвав «темним двійником Церкви». На те, що, виявляється, усі дві тисячі років люди, що приходять у Церкву, несли кожен ще і свій історичний, етнічний, політичний, а рівно і внутрішній гріховний бруд на підошвах, що одвічні три спокуси Христові в пустелі досі пропонуються ворогом церковним людям, що живемо ми на війні, і поки що кінця їй не передбачається.

Про те, як наростало від вигляду усього цього з роками в душі щось, схоже на відчай: «Що в Церкві твориться!», з яким не знав що робити. Виливати його в Інтернет у вигляді «анонімних викриттів» або лізти на барикади – немає сил і харизми борця, та і нудно якось. Крім того, у дзеркало на себе подивишся – і пафос викривальний випаровується.

Згадав священик випадок, коли від цього стану його вилікував, як не дивно, старий добрий, зовсім не церковний, але улюблений Булгаков, у якого в «Майстрові і Маргариті» є епізод: на знаменитому концерті в театрі Вар’єте один з глядачів, голова акустичної комісії Семплєяров, зажадав викриття фокусів, і у відповідь Семплєярову влаштували справжнє викриття – принародно оголосили його власні грішки, і в цьому епізоді – сама як там не є євангельська правда.

А парафіяни залишаться масою

Думає священик і про те, що протверезіння від такого відчаю – лише одне: насущні щоденні малі, «невселенські», справи, а з ними – Євангеліє, літургія, люди, що приходять у храм, які знову і знову мають потребу, ні, не в тобі, священику, а в Христі.

От і вибирай: або зневірся вкінець і тікай з Церкви світ за очі (куди?..), або – подивися на Того, Кому теж не було затишно в Його земному служінні, аж до того, що цвяхами прибили до хреста, і – служи далі.

А Господь вже якось допоможе, Йому не уперше.

Про те, що, скільки б слів про Христа не сіяв у масу парафіян, але вона так і залишається масою, відсталою і забобонною, і спробуй стань «батюшкою ні», застосуй, наприклад, замість улюбленої тобою ікономії строгу акривію, відмовся відспівати людину, яку в перший і останній раз бачиш у цій труні, або похрестити немовля в батьків, у чиєму знанні Символу віри сумніваєшся – стільки ворогів наживеш. (І тут же – думки: ну, не знає він Символу віри, не читав Євангелія. Але хіба відкинув його Христос?

Адже тебе самого колись не відкинув? Адже Христос і про нього переживає, сподівається в Церкву Свою його привести? Не читав він Євангелія – так прочитає, життя ще усе попереду. От ти і не наслідуй приклад юдейських архієреїв, які колись у роздратуванні сказали: «Цей народ, що не знає закону, проклятий він», не вважай себе мірилом Православ’я. Краще молися Богові і доклади які є сили для цієї людини, що прийшла, постарайся, щоб відкрила для себе Євангеліє, роздуй у ній іскорку, щоб побачила Христа. Ага, а де сили узяти?! А те саме вигорання, знову ж таки?! Думи, думи, баран та вівця – починай з кінця).

«Чи не я на світі всіх святіший!»

«Важкий ти, хрест священика! А з хреста, сказано, не сходять, з нього знімають!.. От і героїчно нестиму його далі!..» – тут до дум священика домішуються нові фарби: жаління себе, але вже змішане із самовдоволенням і марнославством. Стоп, каже собі священик. Ти вже не мрійливий підліток, ти вже майже старий – самому не смішно від себе? А нумо, де знову-таки моє вірне дзеркало (знову і знову воно корисним буває), гляну в нього, нехай скаже в котрий раз, чи не я на світі всіх святіший!

Дзеркала під рукою у священика немає. Тому подивився він просто у вікно. А там з осінніх хмар – сонце, небо видніється. Жодного начебто дива, жодного особливо чудового знамення. Але священику стає зрозуміло: не хрест тебе обтяжує. Хрест Христовий, ярмо Його – легке, недаремно Він Сам закликав людей перейняти його на себе.

Не хрест обтяжує і засмучує – тінь від хреста. Але ж тінь ця кінчиться, вона не вічна, у цьому наша віра і наше сподівання. А вічні – Сонце Правди і Небо Воскресіння.

Довіряти Христу і вірити в людей

Священик думає про слова митрополита Антонія Сурожського, які прочитав колись: «Я в Церкві – приватна особа». Відповідаю я – передусім за себе самого. А за інших людей – не «відповідати» я повинен, а повинен їм служити, намагатися любити, брати їх на себе, не гидувати, якщо потрібно, влізати в їх болячки, намагаючись якось допомогти.

І довіряти Христу в тому, що Він знає цих людей набагато краще тебе, бачить і проживає усю тяготу земного життя Церкви повніше тебе, Він є голова Церкви, Спаситель Її і суддя, а не ти.

І ще ти повинен вірити в людей, вірити, що люди Церкви – це ті, хто здатен відсунути хоч би на якийсь час своє самозвеличення, свої пристрасті, претензії, розбрати, злість свого дня, і перемкнутися на Христа.

Ті, з ким разом завтра стоятимеш в одному храмі і «єдиними устами і єдиним серцем» свідчитимеш: «Хрест – охоронитель усієї вселенної; хрест – краса Церкви; хрест – царів держава; хрест – вірних утвердження; хрест – ангелів слава і демонів ураження».

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: Воздвиження Хреста Господнього