Є ще риса, що різко відрізняє проповідь Спасителя від вчень Його сучасників. Для юдаїзму і для будь-якої язичницької релігії характерне поняття ритуальної чистоти, ритуальних заборон (наприклад, на ту чи іншу їжу, на інтимні стосунки і т. д.), ритуального осквернення (наприклад, дотик до померлих). Чому в притчі про милосердного самарянина священик і левіт не підійшли до нещасного, який валявся в канаві біля дороги? Зовсім не тому, що вони були егоїстичними, просто вони думали, що людина померла, і боялися осквернитися, доторкнувшись до мертвого.

Ісус скасовує всі закони про ритуальну чистоту. Він говорить про те, що оскверняють нас тільки брехня, обман, те, що виходить з нас, а не те, що входить у нас. Ісус підходить до прокаженого і торкається його. Нам, людям кінця XX століття, незрозумілий приголомшливий драматизм цієї сцени. Але Його сучасники, що були тому свідками, пережили навіть не шок – це було щось набагато сильніше, ніж шок. Ісус торкається прокаженого – і в цьому уся євангельська проповідь. Ритуальні заборони скасовуються, ритуальної нечистоти більше не існує. Є тільки внутрішня нечистота, нечистота серця, яка набагато страшніше, ніж осквернення фізичне, ніж, зокрема, осквернення від дотику до прокаженого.

Відбувається повний переворот у релігії. Головним стає не виконання Закону (при тому, що Закон не скасовується), а віра. Головним виявляється поклоніння Богові не згідно з ритуалом, а в Дусі та Істині.

Для саддукеїв ритуал – це і є релігія. Для благочестивих фарисеїв, кумранітів та ін., які, загалом, відчувають Бога, розуміють, що потрібно жити за заповідями, знають Священне Писання в багато разів краще, ніж будь-який сучасний біблеїст, – для них все одно ритуал – щось дуже важливе. Спаситель кличе нас поклонятися Богові не згідно з ритуалом, а в Дусі та Істині. І тому з перших віків Церква не вимагає від своїх чад наслідування єдиного ритуалу, а включає найрізноманітніші ритуали. Є візантійський обряд, який використовується в нас, вірменський, малабарський, сирійський, римський, міланський, масорабський, коптський, ефіопський та інші. Одна віра «вміщується» у більш ніж десяток різних ритуалів.

Одна суть вливається в різні посудини, і так – з першого століття історії Церкви. Значить, це – другорядне. Перше – віра. Друге – поклоніння Богові в Дусі та Істині, а не згідно з ритуалом. Третє – відкритість, на якій заснована християнська Церква. Четверте – це особа християнина. Не можна бути християнином за переконанням, християнином можна бути тільки по вірі. Можна прекрасно розбиратися у Священному Писанні і не бути християнином. Я знаю, наприклад, дуже шанованого ученого, блискучого знавця Священного Писання, вкрай кваліфікованого перекладача Старого Завіту – і при цьому не християнина. Це можливо. Для нас же головне – не знання про Бога, а наша особиста віра, та відкритість серця Богові, Христу, той живий, особистий, глибокий внутрішній зв’язок, без якого не можна бути християнином.

* * *

Є ще одна деталь в Євангелії, яка по-справжньому приголомшує. Про кого говорить Спаситель у Писанні? Про овець. Про птахів, які продаються за ассарій, не сіють, не жнуть і не збирають у житниці, ховаються в гілках гірчичного дерева. Про курку, яка збирає пташенят до себе під крила. Про вівцю, що пішла в гори і загубилася. Про польові лілії. Про дітей, які танцюють і співають то веселі, то сумні пісні. Про жінку, яка кладе закваску або шукає втрачену в темній хатині монету. Зі світу древніх рукописів, зі світу Закону, встановлень і заборон, зі світу думок, поглядів, положень, різних канонів і т. д. Ісус кличе нас у той світ, який нас оточує, у той реальний світ, який наповнений співом птахів, запахом квітів, дитячими іграми, дзвоном монет і світлом сонця. У Першому Посланні апостол Іоанн каже: «Не любіть світу, ні того, що в світі: хто любить світ, у тому немає любові Отчої. Бо все, що в світі: похіть плотська, похіть очима i гордість житейська» (1Ін. 2:15,16). Про що тут говориться? Річ у тім, що світ (у Євангелії це слово космос) якраз і означає те, що ми тепер визначаємо як суспільство; світ законів, заборон, встановлень, думок, поглядів, того, про що написане в різних книгах з юриспруденції, логіки, історії, філософії і т. д. Живіть у світі реальному, а не у світі, вичитаному з книги, живіть у світі, наповненому співом птахів і запахом польових квітів, а не у світі, який ви самі звели зі своїх висновків. Це дуже важливий і часто забутий нами момент євангельської проповіді. Рятівна сила християнства в цьому і полягає, а ми про це забуваємо. І в зв’язку з цим дуже важливо згадати про ту євангельську притчу, де розповідається, як Господь, формально порушуючи Закон, зціляє в суботу жінку, яка в скорченому вигляді прожила вісімнадцять років. Начальник синагоги гнівається на те, що Ісус зцілив хвору в суботу. «Є шість днів, в які дозволено робити; в ті і приходьте зцілятися, а не в день суботній», – наставляє він струджених. Начальник синагоги не заперечує того, що Ісус може зцілити, але вимагає не порушувати при цьому Закону. А Спаситель йому відповідає: «Чи не відв’язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел і не веде напувати?» (Лк. 13:11-15). Він звертається до досвіду реального життя. Саме в цій спрямованості до реального життя і полягає відмінність християнства від будь-якої іншої релігії, від того, що говорили і чому учили сучасники Спасителя.

Зміст