Юридичний аспект процесу проти Спасителя
Господа Ісуса Христа судили за двома правовими системами: юдейською, яка вважалася найсправедливішою (будучи побудованою на принципі покарання, рівнозначного провині, як ще було встановлено в даному від Бога Мойсеєві законодавстві – око за око, зуб за зуб), і римською, яка містила найдосконаліші правові закони і лежить в основі сучасного права.
І згідно з цими двома системами Спаситель був засуджений.
Чи означало це, що право вимовило саме над собою смертний вирок, коли віддало на смерть через розп’яття втілену Правду і Справедливість?
Це було б вірно, якби суд над Спасителем був законний. Але два процеси страждали на грубі судові порушення.
Юдейський процес проти Спасителя
Після дивного воскресіння Лазаря багато юдеїв повірили в Божественну силу Христа. “Тоді первосвященики й фарисеї зібрали раду і говорили: що нам робити? Цей Чоловік багато чудес творить. Якщо залишимо Його так, то всі увірують у Нього, і прийдуть римляни і заволодіють містом нашим і народом. Один же з них, на ім’я Каяфа, який був того року первосвящеником, сказав їм: ви нічого не знаєте, і не подумаєте, що краще нам, щоб один чоловік помер за людей, ніж щоб увесь народ загинув… З того дня змовились убити Його” (Ін. 11:47-50,53).
Юдейські вожді шукали спосіб виконання свого наміру. Один із Христових учнів, Іуда Іскаріот, підкоряючись гріховній пристрасті сріблолюбства, запропонував їм зрадити за 30 срібняків свого Божественного Учителя. У вечір четверга, після Тайної Вечері, Іуда виконав свою зрадницьку справу. Христос був схоплений.
Юдейське право забороняло здійснювати арешт увечері чи вночі. Як виняток допускався нічний арешт при небезпеці того, що протягом ночі злочинець може скоїти новий злочин або сховатися. Але навіть тоді судовий процес міг початися тільки ранком наступного дня. (У Книзі “Діянь Апостольських” ми бачимо, що з цієї причини ув’язнених апостолів тримали під вартою до ранку.)
Згідно з юдейським правом, розслідування починалося із звинувачення від свідків-очевидців або осіб, постраждалих від злочину. Суд попереджав обвинувачів, щоб вони пам’ятали, що одне – свідоцтво про майно, а друге – коли на небезпеку наражається людське життя. Коли промовлявся наклеп і на підставі цього помилкового свідоцтва людина засуджувалася на смерть, відповідальність за неправду падала на лжесвідка і його потомство. (Так пояснюються крики юдейського натовпу під час процесу перед Пилатом: “Кров Його на нас і на дітях наших” (Мф. 27:25). Юдеї, як обвинувачі Спасителя, узяли всю відповідальність за своє свідоцтво згідно із змістом цієї присяги).
Процес проти Спасителя і Його затримання здійснилися протягом ночі порушуючи закон. При цьому розслідування почалося без звинувачення від свідків або потерпілих. Тоді тільки первосвященик досліджував наявність провини, висуваючи тим звинувачення перед Синедріоном.
Згідно з древнім юдейським правом, суд має бути неупередженим по відношенню до підсудного. Але в процесі проти Христа первосвященик одночасно виконував функції і обвинувача, і захисника. Про те свідчить апостол і євангеліст Іоанн Богослов: “Первосвященик же запитав Ісуса про учеників Його і про вчення Його. Ісус відповів йому: Я говорив світові відкрито; Я завжди навчав у синагогах і в храмі, де завжди юдеї сходяться, і таємно не говорив нічого. Чого запитуєш Мене? Запитай тих, які чули, що Я говорив їм; ось ці знають, що Я говорив” (Ін. 18:19-21). У Своїх перших словах на процесі Христос не виправдовувався. Він піклувався про душу первосвященика, яка піддавалася духовній загибелі в цій неправедній справі. Слова Його нагадували про те, що закон вимагає звинувачення від свідків-очевидців. Ось чому, коли один із слуг ударив Ісуса по щоці через Його відповідь, Спаситель сказав йому: “Якщо Я сказав зле, то доведи, що зле, а коли добре, за що ти б’єш Мене?” (Ін. 18:23).
При очевидному порушенні закону марно вимагати неупередженості суду, і Ісус припинив участь у неправедному процесі. “І коли звинувачували Його первосвященики і старійшини, Він нічого не відповідав” (Мф. 27:12).
Тоді почали розшукувати свідків. “Первосвященики і старійшини, і весь синедріон шукали лжесвідчення проти Ісуса, щоб убити Його” (Мф. 26:59). Було знайдено багато, але свідчення їх були помилкові.
Згідно з юдейським правом могли бути три групи свідків: лжесвідки, які очевидно брешуть; дозвільні свідки, які затверджують те, що не підкріплено іншими доказами до справи; і достовірні свідки, коли свідчення кількох свідків співпадають.
Удосвіта п’ятничного дня Синедріон зібрався на своє засідання. Засідав малий Синедріон, хоча кримінальні справи, які каралися смертю, згідно із законом належало розбирати великому Синедріону. Він мав більший склад, і це було необхідною гарантією об’єктивності вироку.
У Синедріон з’явилися багато лжесвідків. З Євангелія від Матфея ми дізнаємося, що двоє з них заявили: “Він говорив: можу зруйнувати храм Божий і за три дні збудувати його” (Мф. 26:61). Судді прийняли їх як достовірних свідків. Але євангеліст Матфей назвав їх лжесвідками. Вони переінакшили Христові слова про те, що Він, як Всемогутній Бог, спорудить на місці рукотворного Єрусалимського храму новий храм нерукотворний, чим передбачав Своє воскресіння.
Всупереч свідченням хибних свідків, описане діяння не заслуговувало на смерть. Тоді первосвященик почав наново сам допитувати Спасителя. “І первосвященик сказав Йому: заклинаю Тебе Богом Живим, скажи нам, чи Ти Христос, Син Божий? Ісус говорить йому: ти сказав; але скажу вам: віднині побачите Сина Людського, Який сидить праворуч Сили і гряде на хмарах небесних” (Мф. 26:63,64). Почувши такі слова, Каяфа зробив щось до того небувале – роздер одяг первосвящеників. Цим він прагнув всенародно показати свій “священний гнів”, але по суті показав свою несамовиту злість до Господа. Одяг первосвященика – золототканий, зроблений з тонко витканих золотих і срібних ниток, зберігався і передавався як святиня з часу Аарона. Таким чином, роздирання одягу стало видимим знаком незримого Божого покарання – позбавлення юдейських священнослужителів богодарованої священицької гідності.
Первосвященик вигукнув: “Він богохульствує! Навіщо нам ще свідки? Ось тільки що ви чули хулу Його!” (Мф. 26:65). З цих слів ясно видно, як “суддя”, замість дотримання законності, сам звинувачує.
Незабаром після того юдейські вожді вимовили вирок: “Повинен смерті” (Мф. 26:66). Було здійснено чергове правопорушення. Юдейський закон вимагав, що коли суд закінчиться, злочин доведений і слід вимовити смертний вирок, обвинувачений має бути відведений у в’язницю, а суд весь день повинен засідати і обговорювати діяння, докази і покарання (при цьому було заборонено вживати вино). І тільки на наступний ранок визначалося покарання. Члени Синедріону порушили цю важливу гарантію справедливості вироку. Вони квапилися, бо наближався священний для юдеїв суботній день, який припадав на свято Пасхи, і тоді не личило робити жодних справ. Це пояснює, чому були здійснені і попередні порушення закону: нічний арешт, нічний процес, розслідування без звинувачення від свідків-очевидців або потерпілих. Якби Спаситель був затриманий у ранок п’ятниці, процес би проходив у п’ятницю, а цілий суботній день суду слід було б обговорювати справедливість вироку. Поспішаючи засудити Спасителя на смерть і при тому формально дотримуючи Мойсеїв закон, юдеї зробили порочне і несправедливе діяння. Так, дотримуючи букву закону, юдейські вожді відреклися від його духу милості і правди.
Щоб покарати Спасителя смертю, юдеї відмовилися від первинного звинувачення, для якого знайшли лжесвідків, і засудили Христа за богохульство. Таке засудження ґрунтувалося тільки на Його словах перед Синедріоном. Мовою права це визначається як самовизнання. Але, згідно з правом, покарання не може бути засноване на самовизнанні обвинуваченого без підкріплення іншими свідченнями, зібраними в результаті процесу, оскільки вважається, що через особливе психологічне напруження людина, поставлена перед судом, схильна визнавати і неіснуючі злочини.
Унаслідок того, що тоді Юдея була підвладна Римській імперії, для виконання ухваленого смертного вироку слід було підтвердити його в римського прокуратора.
Спаситель був відведений до Понтійського Пилата. Він з 26 року по Р. Х. був прокуратором Юдеї, тобто намісником імператора Тиберія, і мав адміністративне, правове і жрецьке повновладдя. Місце перебування прокуратора називалося преторією. Оскільки там були статуї римських лжебогів, юдеї відвели Спасителя до преторії, але не увійшли до неї, щоб не осквернитися перед Пасхою (Ін. 18:28). Євреї зупинилися перед місцем, званим ліфостротон, з якого римський прокуратор оголошував свої вироки і рішення. Це був подіум заввишки близько 80 сантиметрів від землі, що охоплює площу близько 180 кв. метрів. Подіум був вимощений кам’яними плитами і покритий навісом.
Римський процес проти Спасителя
Притягнений шумом юдейського натовпу, Пилат зійшов на судилище і запитав: “У чому ви звинувачуєте Чоловіка Цього?” (Ін. 18:29). Слова прокуратора показують, що він вирішив строго дотримуватися римського права. Згідно з римськими законами, неможливо почати процес без остаточного звинувачення. Юдеї не були готові його пред’явити. Вони шукали, з одного боку, збереження відносної незалежності в справах релігійного характеру, а з другого – боялися, що їх звинувачення не витримає неупередженого суду. Тому вони відповіли: “Якби Він не був злочинець, ми не видали б Його тобі” (Ін. 18:30).
Без звинувачення Пилат відмовився вершити правосуддя. “Візьміть Його ви, і за законом вашим судіть Його” (Ін. 18:31), – сказав він. Таким чином, юдеї були вимушені висловити звинувачення проти Спасителя. Святі апостоли і євангелісти не описують звинувачення, але воно мається на увазі в питанні Пилата до Ісуса: “Чи не Ти Цар Юдейський?” (Ін. 18:33).
Звинувачення старійшин було двозначним. Формальна істина була відбита в слові “цар”. Засудження Синедріону здійснилося тому, що Христос оголосив Себе Самого Царем царів, тобто Богом, і тому богохулив. Перед Пилатом не було уточнено, яким царем був Спаситель – земним або небесним. Книжники не сміли звинувачувати Христа в тому, що Він вважає Себе земним царем, бо багато хто знав Христові слова: “Віддавайте кесареве кесареві” (Мф. 22:21), а відкрите твердження, що Христос карається унаслідок богохульства, не було б прийняте Пилатом.
Пилат ввів Ісуса в преторію для допиту. Тут Спаситель відповідав, бо процес проводився згідно із законом. З Його слів Пилат зрозумів, що вчення Христове не погрожує ні державі, ні громадському порядку. Прокуратор переконався в невинності Спасителя також і з того, що первосвященики переслідували Його із заздрості, і засвідчив: “Я ніякої провини не знаходжу в Ньому” (Ін. 18:38). Тому він запропонував юдеям, згідно із звичаєм, що існував, відпустити Христа внаслідок святкування Пасхи. Підучений первосвящениками і старійшинами народ віддав перевагу розбійнику Варавві.
У той час і Пилатова дружина вступилася за Спасителя, коли розповіла чоловіку свій страшний сон, який бачила в ту ніч. Пилат став шукати шляхи для звільнення Христа.
Тоді первосвященики висловили звинувачення: “Він розбещує народ, навчаючи по всій Юдеї, починаючи від Галилеї і аж до цього місця” (Лк. 23:5). Пилат вхопився за слово “Галилея” і вирішив позбутися важкої справи, передавши її правителю Галилеї – царю Іроду.
Для того, щоб взяти участь у святкуванні Пасхи, Ірод був у той час в Єрусалимі. Він давно шукав зустрічі зі Спасителем з надією, що стане свідком якогось дива. Але Христос не задовольнив дозвільної цікавості правителя і не відповідав на його питання. Озлоблений Ірод віддав Спасителя на наругу. Але, на знак Його невинності, він наказав надіти на підсудного світлий одяг і повернути для суду Пилату. Правитель Галилеї не мав сміливості проголосити невинність Христа і звільнити Його. Він вважав за краще повернути справу римському прокуратору.
Пилат перебував в утрудненні. Він зібрав юдеїв і сказав їм: “Ви привели до мене Чоловіка Цього, який ніби розбещує народ; і ось я перед вами допитав і не знайшов Чоловіка Цього винним ні в чому з того, в чому ви звинувачуєте Його. Й Ірод теж, бо я послав Його до нього, і нічого, вартого смерти, Він не вчинив” (Лк. 23:14,15).
Для задоволення бажання юдеїв і одночасно для хоча би малого очищення власного сумління прокуратор визначив: “Отже, покаравши Його, відпущу” (Лк. 23:16), – і віддав Спасителя на побиття батогами.
Пилат більше трьох разів заявляв, що не знаходить провини в Спасителі. Всупереч тому він віддав Його на побиття батогами. Покарання було тяжким. Римські бичі – волові жили з ребристими олов’яними наконечниками – розтинали тіло, убиваючи людину чи залишаючи її напівживою.
Компромісний вирок, винесений прокуратором, був кроком до його остаточного відступу від правди і законності. Легкодухість Пилата підбадьорила юдеїв, і вони посилили свій натиск. “Якщо відпустиш Його, ти не друг кесареві; всякий, хто робить себе царем, противиться кесареві!” (Ін. 19:12) – кричали вони. Слова ці налякали Пилата. Римському імператору вже було відправлено кілька скарг на нього. При тому звинувачення “ворог кесарю” являло державну зраду і каралося, згідно із законами, смертю.
Пилат відступив. Він порушив положення, проголошене римським правом, що за одне діяння може бути накладено лише одне покарання. Всупереч тому, що Христос зазнав несправедливе і нелюдяне покарання – побиття батогами, прокуратор ухвалив смертний вирок юдейського Синедріону. Пилат “присудив, щоб було за проханням їхнім. І відпустив їм ув’язненого за бунт і вбивство, якого вони просили; Ісуса ж віддав на їхню волю” (Лк. 23:24,25). Євангеліст Іоанн Богослов відмічає: “І тоді він видав Його їм на розп’яття. І взяли Ісуса, і повели” (Ін. 19:16).
(Пилат був прокуратором Юдеї з 26 до 33 року по Р. Х. Він подавив саддукейський бунт з великою жорстокістю і був відкликаний з Юдеї. У Римі Пилат не витримав звинувачень і наклав на себе руки. Через виявлену легкодухість його життя завершилося подібно до життя зрадника Іуди Іскаріота.)
Ніхто не подав голос на захист Спасителя.
Вирок був виконаний. Мабуть людська неправда узяла верх і сили зла перемогли. Але духовно і незримо восторжествувала всепереможна любов Божа і була принесена велика Жертва за спокутування людського роду.
Автор: протопресвітер Радко Поптодоров