Про хорошість без Церкви

Нещодавно мене ще раз запитали: хіба не можна бути пристойною людиною без Церкви? Це хороше питання, і його ставлять знову і знову. Бувають питання, в яких містяться певні очевидні відомості, – як у знаменитому «чи перестали ви пити коньяк вранці?» Запитання має на увазі, що у вас була така шкідлива звичка. Так і питання, про яке ми говоримо, має на увазі певні речі.

Зокрема, воно має на увазі, що головна мета релігії – зробити нас пристойними людьми, як, наприклад, головна мета дієти – зробити нас здоровішими. Це нагадує забавну історію, яку розповідав один лектор. У нього був знайомий викладач недільної школи … атеїст. Коли в нього запитували, навіщо ж він, атеїст, викладає дітям релігію, той відповідав: «Ну, хтось же має тримати маленьких мерзотників під контролем!»

Люди часто виходять з того, що головна мета релігії – тримати мерзотників під контролем. Як казав Вольтер, якби Бога не було, Його слід було б вигадати. Інтереси суспільства вимагають лякати людей пекельною карою і обіцяти їм небесні нагороди, щоб вони поводилися більш-менш пристойно. А то люди впадуть в атеїзм, почнуть красти гаманці, лихословити начальників і порушувати правила дорожнього руху.

Дивлячись на це, невіруюча людина може сказати: «Та я, взагалі-то, гаманців і так не краду – без всякої віри в Бога, рай і пекло». І буде абсолютно права. Є безліч чесних, порядних, законослухняних громадян, які не вірять у Бога.

Якщо релігія – засіб соціального контролю, то необхідність такого засобу можна оспорювати, як і його ефективність. «Мені не потрібна релігія, щоб тримати мене під контролем, я і так у чужі кишені не заглядаю».

Але вся річ у тім, що мета релігії – зовсім не в цьому.

У віри, ясно, є соціальний ефект: п’яниці залишають свою ваду, злочинці стають законослухняними громадянами, люди в цілому поводяться тихіше і провадять безтурботне життя – але мета релігії інша.

Християнська віра там, де її сприймають серйозно, дійсно робить людей кращими громадянами (не кращими, ніж ви, а кращими, ніж вони, колишні), але її мета не в цьому. Ліки, що зціляють від смертельної хвороби, призводять до того, що в людини покращується колір обличчя – але це не засіб для покращення кольору обличчя. Це засіб, що рятує від смерті.

Христос приходить не для того, щоб дещо покращити суспільство – це, швидше, побічний ефект. Він приходить для того, щоб дати нам – нам особисто – життя вічне. Бути доброчесним громадянином добре, важливо і навіть обов’язково, але усе це кінчиться доброчесним трупом на кладовищі. Христос пропонує інше: «Я є воскресіння і життя; хто вірує в Мене, якщо і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік. Чи віриш цьому?» (Ін. 11:25-26).

Ми покликані до життя вічного і блаженного, по відношенню до якого наше нинішнє життя – немов життя гусениці, яка потім перетвориться на метелика. Настане момент, коли ми виявимо, що дісталися до дому, благополучно завершили наш шлях, сіли за бенкетний стіл у нашого Отця, увійшли до нового, врятованого і перетвореного світу, стали нескінченно світлими, радісними, сяючими істотами, наповненими нескінченною красою і тріумфуванням. Нас введуть у небесне місто, де ми будемо тепло зустрінуті його громадянами, де його Цар, Господь наш Ісус Христос, прийме нас і визнає Своїми.

Про цю радісну надію писав апостол Павло: «Маю бажання визволитися і бути з Христом, бо це незрівнянно краще» (Флп. 1:23). Йшлося про мученицьку смерть, що наближалася до нього, і напередодні якої апостол був повний надії. «Бо знаємо, що‚ коли земний наш дім, ця хатина, розвалиться, ми маємо від Бога житло на небесах, дім нерукотворний, вічний. Від того ми і зітхаємо, бажаючи облачитися в небесне наше житло» (2Кор. 5:1-2).

Ця надія освітлює кожну хвилину життя християнина. Навіть у найсумніші дні нашого життя в нас є це очікування нескінченної радості.

Але може виявитися і по-іншому. Ми можемо почути страшні слова: «Істинно кажу вам: не знаю вас» (Мф. 25:12). Ми можемо виявитися перед зачиненими дверима і надто пізно зрозуміти, що весь цей час нас кликали, але ми не хотіли, відкладали, не вірили, насміхалися, зате тепер час вичерпався, і ми виявилися за дверима, у пітьмі зовнішній.

Поки ми живемо тут, на землі, ми приймаємо рішення, які введуть нас у нескінченну, вічну радість, – або позбавлять її назавжди. Настане момент – рано чи пізно для кожного з нас він неминуче настане – коли змінювати щось буде вже неможливо, і ми назавжди опинимося в тому місці, яке обрали.

І наша віра – не про те, як бути пристойним громадянином. Вона про те, як увійти до життя вічного і блаженного. При цьому абсолютно необхідно бути чесним громадянином, добросовісним працівником, дбайливим сім’янином – але йдеться про щось набагато, набагато більше.

Всякий раз, проходячи повз вхід у храм, ми проходимо повз двері, що ведуть у Життя. Ми можемо увійти, попросити в Бога настанови і допомоги, дізнатися більше, розпитати людей і встати на шлях, який, звичайно, допоможе нам стати кращими, але, що більш важливо, приведе нас до вічної радості.

Автор: Сергій Худієв