Бог-Ревнитель

У перших двох Заповідях Декалогу Бог говорить про Себе, що Він – ревнитель. Що поклоніння іншим божествам накликає Його гнів, і цей гнів виллється у вигляді лих, які спіткають Його невірний народ. Вони і спіткали – народ бував скрушений ворогами і відведений у полон. Можливо, це така суто старозавітна суворість, яку можна списати на грубі устої тодішніх людей? Але Новий Завіт тут нічого не змінює – поклоніння іншим божествам розглядається як гріх, несумісний з рятівною вірою. “Ідолослужіння” перераховується в низці з іншими смертними гріхами – наприклад, злодійством або вбивством. Ідолослужителі Царства Божого не успадкують.

Писання не проявляє анінайменшої відкритості до нехристиянських духовних практик. Поклоніння іншим богам завдає істинному Богові тяжкі особисті образи – і Він сам порівнює Себе з обдуреним чоловіком: «Але воістину, як дружина віроломно зрад­жує друга свого, так віроломно вчинили зі Мною ви, дім Ізраїлів, – говорить Господь» (Єр. 3:20).

Це складно переварити сучасному читачеві – і якщо Ви думаєте, що древньому читачеві було легше, Ви помиляєтеся. Світ древнього язичництва був, як ми б сказали, релігійно толерантним. Богів було багато, вони були відповідальні за різні сфери життя, нерідко – за географічно різні регіони. Опинившись біля підніжжя гори, язичник молився богові цієї гори, а пройшовши через небезпечний перевал, дякував приношеннями богу цього перевалу. Християнство раніше відносили до “містеріальних культів” – і, дійсно, якісь спільні деталі угледіти можна. Обряди ініціації, обіцянка вічного життя… тим більше, що язичники охоче запозичували якісь деталі християнського богослужіння. Але в Церкви була різка відмінність – Ви не могли бути одночасно посвяченими в Таїнства Христові і, скажімо, Ізіди.

Ось язичники не ставили такої умови – бути посвяченим у таїнства різних богів можна було скільки завгодно. Чим більше, тим краще.

Сучасна людина не менш древньої схильна до многобожжя. Неважко відшукати якихось учителів, що лестять слух, які розкажуть про те, що усе це різні форми прояву чогось непевно-божественного, так що налаштуватися на космічні енергії можна де завгодно. Спроби пояснити, що так не вийде, що наш Бог – ревнитель, часто викликають обурення і образу. У чому проблема?

Але пояснювати потрібно – бо Він дійсно Ревнитель. З ряду дуже важливих причин, які зводяться до однієї, – Він нас любить.

Він любить нас і тому не хоче, щоб ми віддавали наше життя (чи, як і древні язичники, наших дітей) порожнечі і марноті. В язичницьких богів є одна фундаментальна проблема – їх, насправді, немає. Це “нікчемні ідоли”. Щось, що люди собі вигадали, сконструювали, витесали з каменю або відлили із золота. «Ідоли язичників – срібло й золото, творіння рук людських. Мають уста і не говорять, мають очі і не бачать, мають вуха і не чують, і нема дихання в устах їх. Подібні до них будуть і ті, що роблять їх, і ті, що надіються на них» (Пс. 134:15-18). Бог Авраама, Ісаака і Якова реально існує; боги язичників – ні. Сучасний релігійний плюралізм найчастіше виходить з атеїзму, що має на увазі, – нікого немає, так що неважливо, чим би дитя не тішилося… Але Церква проголошує, що Бог набагато реальніший, ніж що б то не було ще. Чи звертаєтеся Ви до Нього – або до ідолів – вкрай важливо. Це, насправді, єдине, що важливе.

Він любить нас і тому хоче дати нам справжнє, вічне, нескороминуще щастя, якого ми можемо набути тільки в Ньому, – і тільки коли ми звернемося до Нього. Ідолослужіння позбавляє нас вічної радості – і прирікає на вічне нещастя.

Він любить нас, і тому хоче встановити з кожним – і кожною – унікальні особисті стосунки. Це буває важко зрозуміти, бо часто ми підхоплюємо образ Бога як якоїсь безособової сили, енергії, доброзичливої, – але саме якось безособово-доброзичливої. Бог Біблії – якраз навпаки, інтенсивно, вкрай особистісний. Він учить, як Батько сина свого (Втор. 8:5), жаліє, як Мати (Іс. 49:15), розмовляє, як друг (Вих. 33:11), тужить і гнівається, як обдурений чоловік (Єр. 3:20), нарешті, стає Людиною в особі Ісуса Христа, поселяється серед людей, торкається до них, звільняючи і зціляючи, приймає муку і смерть, причому не заради абстрактного людства, але заради кожної людини особисто – як пише апостол Павло, “вірою живу в Сина Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене” (Гал. 2:20). Він хоче, щоб наше серце належало Йому.

У наш час поклоніння кам’яним або дерев’яним ідолам не дуже поширене. Але ідол – це не обов’язково статуя жінки із списом або лисого чоловіка з борідкою. Це те, чому Ви віддаєте Ваше серце – яке створене для Бога і має належати Йому. Гроші, або задоволення, або нація, або партія, що завгодно – якщо в центрі Вашого життя не Бог, то там якийсь ідол. І навіть коли ми віримо в Бога, ми схильні дрейфувати і сповзати до наших звичайних язичницьких шляхів – щось стає важливіше за Христа, Церкву і Євхаристію. Тоді ми повинні усвідомити це і звернутися до Нього в покаянні. Він вимагає цього. Він – Ревнитель.

Автор: Сергій Худієв