Друг розповів сьогодні: “Їхали по бетонці, спостерігали зворушливу картину – повія на узбіччі ліпить сніжну бабу. І не нудно, і не холодно”.

На перший погляд – лише забавний епізод, що промайнув за вікном автомобіля. Але тут – символ зганьбленої чистоти, вкраденого дитинства всіх цих нещасних, безглуздих, обдурених дівчаток.

Після цих слів – про сніжну бабу – я раптом якось абсолютно по-новому усвідомив той факт, що Христос так багато уваги приділяв розмовам з блудницями, не відкидав їх, не гребував їх товариством. Гадаю, на відміну від інших благочестивих юдеїв, зовсім не продажних жінок бачив Він у кожній з них.

Тут є один важливий нюанс, який можливо не відразу зрозумілий: кажучи про вкрадене дитинство, я мав на увазі, що в кожній жінці – не важливо скільки їй років, і чого б вона у своєму житті не накоїла – живе маленька дівчинка, дитина. Чиста, наївна, яка вірить у диво. Тільки в одних це вічне дитинство живе, а в інших від злості і підлості людської – завмирає, ховається перелякано, щоб не дай Бог – не помітили його. Або ж – намагається захистити себе удаваним цинізмом і грубістю. І от, подумалося мені, що Господь, розмовляючи з блудницями, звертався саме до них – до цих дітей, що заплуталися, загубилися. Адже всі ми для Нього – діти.

А ще чомусь пригадалися слова Антона Павловича Чехова, який описував таку ж швидкоплинну картину, коли літній чоловік замилувався прекрасною дівчиною, яка стояла на пероні:

“Біля нашого вагону, спершись ліктем об загородку майданчика, стояв кондуктор і дивився в той бік, де стояла красуня, і його хмільне, неприємно сите, стомлене безсонними ночами і вагонною хитавицею обличчя виражало розчулення і якнайглибший смуток, неначе в дівчині він бачив свою молодість, щастя, свою тверезість, чистоту, дружину, дітей, неначе він каявся і відчував усією своєю істотою, що дівчина ця не його і що до звичайного людського, пасажирського щастя йому з його передчасною старістю, незграбністю і жирним обличчям так само далеко, як до неба”.

Здавалося б – чого спільного? Там – чиста і прекрасна дівчина, тут – блудниця. Але, гадаю, і тут і там дивним чином відкривається правда Божа про людину, про її призначення. А ще про те, як же ми від цього призначення далекі, якщо навіть найпрекрасніше, що тільки є в нашому світі – жіночу красу – перетворили на розхожий товар, і давно вже не жахаємося цього, не соромно нам за таке один перед одним. Просто – їдемо повз, і дивимося у вікно.

А повія ліпить на узбіччі сніжну бабу. І, напевно, зовсім забула – чому вона тут виявилася, для чого виштовхнуло її життя на це прокляте узбіччя.

Катає грудки з м’якого пухнастого снігу, і почуває себе десятирічною дівчинкою, яку тато вивів погуляти в парк недільним зимовим ранком.

Господи, помилуй нас усіх.

Автор: Олександр Ткаченко

Репліки